In Про нас пишуть, Про нас пишуть 2020

Пайонк, М. Митці — тернопільські. Театр — у Львові [Текст] / М. Пайонк, Б. Мельничук // Вільне життя плюс. — 2020. — 30 жовт. — С. 6 : фот. — (Прочитане).

 

Фонд відділу краєзнавчої літератури та бібліографії Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки поповнився монографією дослідниці театру, доцентки кафедри театрознавства й акторської майстерності факультету культури і мистецтв Львівського національного університету ім. Івана Франка, кандидатки мистецтвознавства Світлани Максименко «Український театр у Львові в період німецької окупації (1941—1944)» (Львів, 2015. — 328 с.) Цю книжку авторка люб’язно надіслала на наше прохання, за що дякуємо їй.

Тема була й залишається малодослідженою. Матеріали науковиця збирала протягом п’ятнадцяти років із польських та українських джерел, зокрема в архівах МВС і КДБ, раніше недоступних. Ретельно опрацювавши документи, систематизувавши та проаналізувавши численні факти й свідчення, змалювала іншу картину функціонування українського театру, ніж та, що була сфальсифікована за прокомуністичного режиму.

Що ж особливого відбулося в українському театрі Львова під час війни? Насамперед уперше в історії галицького театру українці отримали доступ до головної сцени міста. Найбільшим досягненням театру під час окупації була можливість творчої діяльності. Тільки в 1942 році зіграно 305 вистав. Із монографії Світлани Максименко ми, що для нас особливо цінно, відкриваємо нові сторінки життя і творчості наших земляків.

Досліджуючи творчість режисера Володимира Блавацького, авторка опрацювала й осмислила величезний пласт документів, з яких пізнаємо досвідченого організатора театральної справи, митця, котрий, працюючи в 1942—1944 роках директором Львівського оперного театру (ЛОТ; тут ставили і драматичні вистави), зумів створити колектив професіоналів, якому не було рівних у тогочасній Європі. Як патріот і відданий Україні син В. Блавацький не зрадив свого творчого завдання, він засобами театру відстоював національну ідею та право українців на власну державу, мову, культуру. Показово, що однією з перших вистав режисера на львівській сцені стала відновлена в 1941 році патріотично-романтична історична драча «Батурин» за однойменним твором Богдана Лепкого.

У статті про В. Блавацького дослідниця подала листування режисера з автором, датоване 1932 роком. Із цього листування видно, до Б. Лепкий брав активну участь у постановці своїх творів на сцені. «…Я лиш раз їх бачив (вистави «Мотря» і «Батурин»), але й того досить, щоб помітити плюси і мінуси. Плюси — це дійсно добра, а деколи й дуже добра гра артистів та артисток. Мінуси — це хиби й недостачі в інсценізації та у виставі. …і знаю також, що мандрівний театр не може мати відповідних декорацій і з конечности «латає». a все ж таки хотілося б, аби в майбутньому одному й другому якось зарадити. Особливо, якщо театр схоче їхати з «Батурином» до Львова. Там його конче треба виправити. Тому прошу мене повідомити, коли будете у Львові, щоб могли ми заздалегідь пожуритися тим ділом. Це одно прохання, а друге: щоб ВИ РІШУЧЕ НЕ ПІДГОТОВЛЯЛИ ТЕПЕР НІЧОГО З МОЄЇ ТРИЛОГІЇ (виділив Б. Лепкий. — Авт.) Грайте «Мотрю» і «Батурин» цілий рік, а тимчасом я подумаю над триптихом: «Мотря», «Бахмач», «Батурин». Подумаю, а тоді з Вами перебалакаю, і то не похапцем, за кулісами, як у Станиславові, а спокійно і уважно, як повинен балакати автор з режисером, і гадаю, що Ваш театр на другий рік дістане не три «штуки», а три драми — ні, твори автора».

Із дослідження пані Світлани ми фактично вперше дізнаємося про активне листування Богдана Лепкого з режисером Володимиром Блавацьким, а також із драматургом і театральним критиком Григором Лужницьким. У спогадах Г. Лужницький зазначив: «Ще перед інсценізацією «Мотрі» я звернувся листом до нього (Б. Лепкого) з проханням дозволити переробити на сцену деякі його повісті. Лепкий радо погодився. І з цього приводу, аж до його приїзду до Львова, ми постійно листувалися. Давав поради, переробляв, але сам казав, що писати п’єси «не вмів». Богдан Лепкий знав вагу театру і пристрасно його любив».

Інший відомий наш земляк Йосип Гірняк — уродженець с. Струсова, нині Теребовлянського району — режисер й актор. Період праці Й. Гірняка у Львові в 1942—1944 рр. досі залишався найменш дослідженими сторінками в літописі творчості славетного березільця. Навіть у книжці власних «Споминів» (Нью-Йорк, 1982) майстер сцени аж ніяк не сповна розкрив свою діяльність упродовж львівського періоду. А, як пише Світлана Максименко, «Творчий доробок Й. Гірняка у ЛОТі (1942—1944) досягнув свого апогею. Митець у максимально короткі терміни у Львові виявив увесь багаж своїх можливостей та хисту: проявив себе як умілий тактик і стратег у побудові репертуарної політики таким чином, щоб творчі завдання драматичним акторам формували у них ті вміння і навики, якими вони володіли недостатньо: ансамблевість, синтетичність, різножанровість, культура сценічної мови, невідома тоді (Курбасівська) методологія роботи над роллю. У ЛОТі розпочалася нова, педагогічна сторінка в біографії майстра сцени, яка буде перервана в 1944 р. в Україні та продовжена на вигнанні: в Австрії, Німеччині, а з 1949 р. — на еміграції у США.

У 1942—1944 рр. Й. Гірняк проявив себе і як активний громадський та культурний діяч… Зрештою, у Львові, востаннє в Україні, майстер сцени Й. Гірняк вразив глядача вершинами своїх постав: «Гамлетом» В. Шекспіра та «Ревізором» М. Гоголя (в останній виставі був він режисером і виконавцем ролі Городничого), які стали доказом продовження школи Леся Курбаса у практиці драматичного сектору ЛОТу».

Із монографії С. Максименко також можемо почерпнути інформацію про ще одного нашого земляка, уродженця Нового Села, тепер Підволочиського району, актора і режисера Богдана Паздрія. Донині в українському театрознавстві, крім коротких згадок про митця у статтях та спогадах колег по сцені, ґрунтовного дослідження його творчості не було. У виданні присвячено окремий розділ — «Актор, і режисер Богдан Паздрій». За словами авторки, «Богдан Паздрій у період 1941—1944 рр. підтвердив багатогранність свого акторського обдарування, ставши достойним учнем, а потім — партнером і представником середнього покоління акторів драматичного сектору Українського театру міста Львова — Львівського оперного театру поруч з старшими майстрами сцени: Й. Стадником, С. Стадниковою, І. Рубчаком, Г. Совачевою та ін. Митець усе своє творче життя залишався в «команді» В. Блавацького: в Україні й на еміграції…

У особі Б. Паздрія драматичний сектор ЛОТу мав обдарованого «синтетичного» актора, який був органічним як у глибоко драматичних, так і комедійних та опереткових ролях. Самостійні постановки Б. Паздрія засвідчили вправне володіння ремеслом режисера-практика, високі організаторські здібності, відкритість до пошукових форм сучасного українського театру, яким був Львівський оперний театр у 1941—1944 рр.» Серед його ролей, які викликали найбільший резонанс: Клавдій у трагедії «Гамлет» В. Шекспіра, Конте Карнеро у «Циганському бароні» Й. Штрауса, Венс в опереті «Пташник з Тиролю» К. Целлера, учитель української мови Смоляров у драмі «Тріумф прокурора Дальського» К. Гупала.

Із багатьма іншими цікавими і невідомими сторінками творчості митців Львівського оперного театру періоду 1941—1944 рр. ознайомлює нас дослідниця. Серед них — Олександр Яковлів, уродженець м. Глухова, нині Сумської області, який влився до колективу вже достатньо творчо сформованою особистістю. Після першого театрального сезону (1942) він залишив Львів і переїхав до Станіславова (нині Івано-Франківськ), де став головним режисером драматичного театру. Ще одне ім’я — режисер, перекладач, кіносценарист Іван Іваницький, уродженець Івано-Франківщини. Впродовж 1942—1944 рр. він працював у колективі театру як запрошений режисер і був одним із небагатьох, хто мав спеціальну вищу акторську та режисерську Освіту, досвід практичної роботи в Європі. Наступне ім’я — актор, режисер, організатор театральної справи Петро Сорока, уродженець Львова, якого радянська влада засудила до концтаборів, інкримінуючи йому «роботу на ворога». Інформацію про митця в радянські часи викреслювали. Окремі факти його біографії висвітлив у 1983 р. наш земляне, краєзнавець, театрознавець, фольклорист, бібліограф Петро Медведик у другому виданні УРЕ (т. 10 — С. 319).

Світлана Максименко першою оприлюднила відомості про показ восени 1943 року вистави, просто неба «Живі шахи», яка зібрала налаштованих львів’ян. «Цей проект, — як написав у вступному слові до видання доктор мистецтвознавства Валерій Гайдабура, — можна назвати найсміливішою мистецько-ідеологічною акцією не тільки в масштабах України того періоду, а й на територіях держав, що тимчасово окупували нацисти».

Монографія С. Максименко складається з п’яти розділів, видання доповнюють «Додатки». Це, зокрема, репертуар Українського театру міста Львова — Львівського оперного театру (1942—1944 рр.); список акторів, співаків й артистів балету; документи Генерального Губернаторства з Архіву нових актів у Варшаві та Центрального державного архіву громадських об’єднань України (Київ); фрагменти кримінальної справи Андрія Петренка — першого директора Українського театру міста Львова — Львівського оперного театру (1942—1944 рр.); «Справа» Йосипа Стадника; світлини; архівні документи; афіші та програмки.

Науковим редактором видання був кандидат мистецтвознавства, професор, академік Національної академії мистецтв України, заслужений діяч мистецтв України, дійсний член НТШ, уродженець с. Оришківців на Гусятинщині, світлої пам’яті Ростислав Пилипчук (1936—2014).

Ця книжка адресована спеціалістам різних галузей гуманітарних наук: культурологам, соціологам, політологам, режисерам, акторам, педагогам, філософам, театрознавцям — усім, хто цікавиться театром та історією краю. І ознайомитися з нею можна у відділі краєзнавчої літератури та бібліографії ТОУНБ. Запрошуємо.

Recent Posts

Start typing and press Enter to search