Виставка з нагоди Шевченківського літературно-мистецького свята «В сім’ї вольній, новій»

 

Шевченко на Тернопіллі

Волинь у житті та творчості Тараса Шевченка

Т. Шевченко у творчості тернопільських поетів

Т. Шевченко у творчості тернопільських художників

Пам’ятає Тернопілля Кобзаря

Пам’ятники Шевченкові на Тернопільщині

Лауреати Шевченківської премії — наші земляки


Кременецький «Малий Кобзар»

Кременецький «Малий Кобзар». – Тернопіль: Горлиця, 2002. – 91 с.

В історико-краєзнавчому дослідженні розповідається про видання в м. Кременці в 1922 році «Малого Кобзаря» — книжечки, що стала раритетом та бібліографічною рідкістю. «Малий Кобзар» віддруковано за оригіналом, що зберігається у фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України.

Архівні документи з фондів державного архіву Тернопільської області.

Для широкого кола читачів.

 


Сторінки рукопису

Перебуваючи в Україні, Тарас Шевченко пам’ятав також і про свій обов’язок. Для Археографічної комісії шукав пам’ятки старовини в Багачці, Устинівці, Василівці.

10 жовтня — така дата під віршем «Кругом неправда і неволя» («Єретик»), а присвята до нього, відома під назвою «Шафарикові», починається словами «Запалили у сусіда…», написана вже була в Переяславі у домі Андрія Козачковського і датована 22 листопада 1845 року.

Шевченкознавці твердять, що не останню роль у написанні цієї поеми відіграв не тільки чех Алоїз Єдлічка, що працював гувернером в Аркадія Родзянка, а й Осип Бодянський, який цікавився особою Яна Гуса, а також і студія про нього «Іоаннъ Гусъ и его последователи», що вийшла в Москві 1845 року і належала перу С.Палаузова, який працював у Московському університеті під науковим керівництвом професора Осипа Бодянського — друга Тараса Шевченка.

В журналі «Основа» (1861, №41 від 3 липня) було повідомлено, що 26 червня 1861 року у Празі упокоївся на 66 році життя Павло-Іосиф Шафарик, якого дуже часто згадував у своїх творах Тарас Шевченко і який написав йому поетичну посвяту до поеми «Єретик» («Іван Гус»).

Місцем написання поеми було село Мар’їнське. Початок поеми «Єретик» (рядки 1-87) під назвою «Посланіє славному П.І.Шафарикови» при поемі «Іван Гус» або «Єретик» вперше було опубліковано в першому номері журналу «Основа», редактором якого був Василь Білозерський, тут вперше Шевченка названо Шевченком, а не Шевченьком. У восьмому номері цього часопису було надруковано рядки 88-123 під назвою «Частина поеми «Іван Гус».

Читаючи в рукописі це послання, яке після повернення із заслання передав Павлові-Іосипу Шафарикові Тарас Шевченко, як свідчать очевидці, великий чех-слов’янин «плакав вдячними сльозами».

На велике бажання й прохання львів’ян 29 січня 1863 року Василь Білозерський — друг Тараса Шевченка, один із організаторів Кирило-Мефодіївського товариства — подарував автограф поеми «Шафарикові» для бібліотеки Народного Дому у Львові з такою допискою: «Власноручний (автограф) незабутнього українського Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка у «Народній Дім» на незабудь складає українець Василь Білозерський. 29 січня 1863 року, Петербург».

29 липня 1863 року в часописі «Слово» (№56) з’явилося повідомлення про те, що редактор «Основи» Василь Білозерський для бібліотеки «Народного Дому» у Львові, збудованого на фундаментах зруйнованого 1848 року цісарською артилерією Львівського університету, прислав автограф Тараса Шевченка «Шафарикові» — посвяту до поеми «Іван Гус» («Єретик»).

Як відомо, ця посвята (під назвою «Посланіє славному П. І. Шафарикові») вперше була опублікована в «Кобзарі», який розпочала друкувати «Основа» (Кн.1, с.2-4).

У львівських виданнях ця присвята ще не публікувалась і перших вісім рядків з неї опублікувало «Cлово»: «Кругом неправда і неволя, Народ замучений мовчить». Це й були ті рядки, які викликали у Львові цілу бурю і назавжди закріпили Тараса Шевченка в Галичині.

Редакція часопису «Слово» повідомила, що привезений у Львів автограф Тараса Шевченка» якнайточніше сфотографірован тепер трудом руского техніка г(осподина) Мелетія Дуткевича в Відні на большоє число екземплярів і одержати їх можна в книгарні Ставропігійського інститута ціною 50 крейцарів».

Літографований автограф швидко розійшовся і до наших днів він зберігся лише в лічених примірниках. Називався він: «Власноруччя (автографъ) незабутнего українського Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка, у «Народній Домъ» на незабудь складає українець Василь Білозерський 29 січня 1863 року. Петербурхъ. фотолітографованї Мелетія Дуткевичъ въ Відны. Друк Л.Могна. /Відень 1963/, м.4, /25х20/сm.8".

Поскільки Народний Дім у Львові невдовзі опинився в україножерних москвофілів і автографові Тараса Шевченка грозило знищення, то він був надійно захований, а опісля його мав наш земляк-велеснянин, слов’янський вчений, український етнограф і фольклорист, друг Івана Франка Володимир Гнатюк. Після смерті академіка ця реліквія зберігалася в особистому архіві вченого у його швагра Івана Боднара (колишній професор Тернопільської гімназії) і художника Григорія Смольського (зять Івана Боднара, учень художника Олекси Новаківського).

У 60-х роках ХХ століття Іван Боднар та Григорій Смольський передають значну частину особистого архіву Володимира Гнатюка, в тому числі й рукопис Тараса Шевченка, до Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка. Це єдиний автограф Тараса Шевченка у Західній Україні, який мав Володимир Гнатюк, а тепер має Львів.

Фотокопія цього рукопису славного сина України Тараса Шевченка уже 36 рік експонується в експозиції оселі Володимира Гнатюка у його родинному селі Велеснів.

 

Остап Черемшинський, директор етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка

29 лютого 2004 року, с. Велеснів Монастириського району, Тернопільщина

 

 

До змісту

 

Шевченко на Тернопіллі

Дорош Є. Тарас Шевченко на Поділлі і Волині: Наукове видання. – Тернопіль: Економічна думка, 2002. – 101 с.: фотогр., іл., портр.

У науковому виданні розповідається про подорож Т. Г. Шевченка землями Поділля і Волині восени 1846 року за завданням Київської Археографічної комісії під час його другого приїзду в Україну.

Книга Є. Дороша «Тараса Шевченко на Поділлі і Волині» зосередила у собі розділи, які безпосередньо присвячені перебуванню Кобзаря у нашому краї. Серед них: «Під золотими куполами лаври»(с.46-59), «Над Горинню — рікою» (с.60-69); «У древньому Кременці» (с.70-79).

Дуда І., Мельничук Б. Тарас Шевченко на Тернопільщині. – 2-е вид., доп. – Тернопіль, 1998. – 81 с.: фотогр., іл.

Книжка веде дорогами, якими мандрував по Тернопільщині Тарас Шевченко, ознайомлює з пам’ятними місцями, пов’язаними із перебуванням у нашому краї Великого Кобзаря, розповідає про увічнення його пам’яті.

Кралюк П. Волинь у житті і творчості Тараса Шевченка: Відвідання Почаєва. Почаївська лавра у сприйнятті Шевченка // Визвольний шлях. – 2006. – №7-8. – С. 120-139.

Основною метою подорожі Шевченка на Поділля та Волинь було відвідання Почаївської лаври й замальовка її видів. Шевченко дуже хотів побачити знаменитий монастир, куди ходили на прощу навіть його земляки.

Черняхівський Г.І. На прекрасну Волинь… // Черняхівський Г.І. Крем’янеччина: Історичне та літературне краєзнавство. – Крем’янець, 1992. – С.36-38.

Про перебування Т. Шевченка восени 1946 року на Кременеччині та у Вишнівці.

Полянський О. Сторінки з біографії Кобзаря (з історії написання Т. Шевченком байки «Сичі») // Полянський О. Історичні силуети. – Тернопіль, 1998. – С. 20-30.

Полянський О. Сторінки з біографії Кобзаря. З історії написання Т.Шевченком байки “Сичі” // Джерело: Науково-краєзнавчий часопис Тернопілля. – Тернопіль, 1994. — №1. – С.14-23.

Про перебування Т. Шевченка у Почаєві, Кременці, Вишнівці. У байці «Сичі», написаній у 1848 році на засланні, відображено галицькі події 1846 року.

Крамар Є.С. Про подорож Шевченка по Волині // Літопис Волині: Науково-популярний збірник Волинознавства. – Вінніпег. — 1977 — 1978.- Ч.12. – С. 33-43.

У статті автор детально аналізує 15-денне перебування Т. Шевченка у Почаєві, Кременці, Вишнівці.

Куза М. Там, де Іква котить хвилі…: До 150-річчя перебування Т. Г. Шевченка на Тернопільщині // Тернопілля’96: Регіон. річник. – Тернопіль, 1996. – С. 390-392.

Доля: Книга про Тараса Шевченка в образах та фактах / Автор-упоряд. тексту В. Шевчук. – К.: Дніпро, 1993. – 779 с.

Т. Шевченко у Кременці, Почаєві, Вишнівці. Акварелі Т. Шевченка, присвячені Почаївській лаврі.


До змісту

 

Волинь у житті та творчості Тараса Шевченка

Мазур П. Волинь у житті та творчості Тараса Шевченка: [Про перебування Т. Шевченка на Великій Волині 160 років тому] // Діалог. – 2006. – 6 трав. – С. 4.

Під такою назвою щойно вийшла друком у поліграфічно-видавничому домі «Твердиня» у Луцьку монографія професора, доктора філософських наук, проректора з наукової роботи Національного університету «Острозька академія» Петра Кралюка.

160 років тому Тарас Шевченко побував у низці сіл, містечок і міст Великої Волині, де за завданням Київської археографічної комісії він робив замальовки культурно-історичних пам’яток краю, записував народні пісні. Саме цій історичній мандрівці присвячена монографія.

У березні 1845 року Т. Шевченко закінчив своє навчання у Петербурзькій академії мистецтв, отримавши звання некласного художника. У цей час він відчував сильну ностальгію за своєю рідною українською землею, адже у 15 років він змушений був полишити Україну, й аж через 14 літ, у травні 1843 року, отримав змогу побувати на своїй рідній землі. Тут він багато подорожує, малює, пише вірші.

1843-1845 рр. були роки гонінь, емоційно виснажливої праці, коли з-під геніального пера вийшли найкращі, найбільш резонансні поетичні твори Т. Г. Шевченка. Наприкінці 1845 року настала криза, коли Кобзар до того ж важко захворів. Шевченко навіть думав про смерть, свідченням чого є його знаменитий «Заповіт», датований 25 груднем 1845 року.

У такій ситуації своєрідним «порятунком» для нього стала робота в Київській археографічній комісії, яка реально почала функціонувати у березні 1845 року при канцелярії київського генерал-губернатора Дмітрія Гаврілавіча Бібікова. 21 вересня генерал-губернатор Бібіков видав розпорядження за № 7247, у якому доручили Шевченкові вирушити в різні місця Київської, Подільської та Волинської губерній і спробувати зібрати різного роду матеріали, переважно етнографічного й історичного характеру. Окремим пунктом розпорядження було вказано: «…отправиться в Почаевскую Лавру и там списать: а) общий наружный вид Лавры; б) внутренность храма и в) вид на окрестность с террасы…»

До 15 років Шевченко не полишав меж Центральної України. Про Волинь він чув від діда, батьків, односельців. Цей образ, сформований у період дитинства та юнацтва, він зберігав у пам’яті протягом багатьох років життя і, власне, цей образ і знайшов відображення у творах першого видання «Кобзаря» і в поемі «Гайдамаки». Волинь він трактує як великий регіон на рівні з Польщею, Литвою, власне Білоруссю, Молдовою, а також Україною. Немає нічого дивного, що Т. Шевченко розмежовує поняття «Україна» і «Волинь».

І ще у низці творів, написаних Кобзарем до його волинської подорожі, зустрічаємо згадки про цей край. Зокрема, подибуємо відомості про Берестечко та Почаїв, хоча для поета це — не так географічні об’єкти, як певні символи, що живуть у свідомості мешканців козацької України.

Восени 1846 року Шевченко отримав змогу безпосередньо пізнати ту давню землю, про яку чув від своїх земляків, друзів і про яку йому доводилося читати.

Є низка публікацій про те, що дорогою до Почаєва Шевченко заїхав до Вишнівця. Безперечно, це містечко могло б викликати інтерес у Кобзаря, оскільки навесні 1845 року Вишнівець відвідав Микола Костомаров, де оглянув замок, яким на той час володів граф Філіп Мнішек. У монографії наведені спогади конюха графських стаєнь — Федора Миколайовича Кружилки — та його онука про відвідини Шевченком Вишнівця. Сталося це десь у жовтні 1846 року, скоріш за все, наприкінці вказаного місяця.

До Почаєва Т. Шевченко прибув не пізніше 20 жовтня. Існує версія, ніби його поселили в архієрейському будинку, але більш вірогідною видається думка, що Кобзар оселився в новому, відкритому в липні 1846 року, будинку для прочан, який розміщувався біля підніжжя пагорба при в’їзді до лаври.

У Почаєві Шевченко намалював акварелі «Почаївська лавра з півдня», «Почаївська лавра зі сходу», «Вид на околиці з Почаївської лаври», «Собор Почаївської лаври», два ескізи і зробив начерк олівцем, а також записав низку народних пісень.

Немає жодних достовірних фактів, які б стовідсотково свідчили про перебування Кобзаря в конкретних містах і селах Волинського краю, окрім Почаєва. Не викликає серйозних сумнівів думка про те, що Т. Шевченко відвідав Кременець, де оглянув Замкову гору (Бону) і приміщення ліцею. Про те, що Кобзар високо цінував цю освітню інституцію, засвідчують теплі слова про засновника ліцею Тадеуша Чацького у повісті «Варнак». У творі «Художник» Кобзар розповідає про викладача Вищої Волинської гімназії, видатного польського художника Йоахіма Лелевеля. Ще про одного кременчанина — Тимка Падуру — згадує Шевченко, характеризуючи його поезії.

Ідучи з Кременця до Житомира, Т. Шевченко відвідав село Вербу, Дубно, Острог, Корець і Новоград-Волинський. Вірогідно, що він побував у Луцьку, Ковелі, Берестечку та с.Секунь. Десь близько 10 листопада Кобзар опинився у Житомирі, а вже 13 листопада був у Києві.

Згадка про Волинь зустрічається в його поемах «Відьма», «Варнак», «Петрусь», повісті «Прогулянка із задоволенням і не без моралі». Можна підсумувати, що подорож Волинню помітно розширила світобачення Шевченка. У своїх творах він намагається створити відносно цілісне бачення тієї частинки української землі, якої він до цього часу практично не знав і мав про неї приблизне уявлення.

Монографія написана простою зрозумілою мовою, версія волинської подорожі Т. Шевченка та інтерпретація її відображення в його творах подані по-новому, незвично, а тому всі сім розділів її прочитуються легко і швидко. У книзі висвітлена історія Вишнівецького замку, Почаївської лаври, Кременецького ліцею, наведено низку інших історичних фактів із життя волинського краю, проведений глибокий аналіз низки поетичних та прозових творів Тараса Шевченка.

Книга буде надзвичайно цікавою і корисною для філологів, істориків, краєзнавців, учителів, учнів, студентів, а також для всіх, хто цікавиться історією рідної Волині.

Петро МАЗУР, кандидат медичних наук, «Відмінник освіти України».

 

 

До змісту

 

 

Т. Шевченко у творчості тернопільських поетів

Шевченківська тема — одна з провідних у творчості тернопільських літераторів. Одним із найавторитетніших у Західній Україні шевченкознавців був Богдан Лепкий. У 1902 році він під псевдонімом Ярослав Марченко видав у Тернополі сценічний пролог «На Тарасовій могилі». Перу Богдана Лепкого належить також цикл поезій 1940 року про Тараса Шевченка. Серед цих віршів чи не найсильніше враження справляє «Умер поет».

Додамо, що уродженка села Денисів нинішнього Созівського району, письменниця Іванна Блажкевич написала п’єси «Тарас у дяка» (1923) і «Діло в честь Тараса» (1925).

Із сучасних поетів плідно розробляли цю тематику лауреати премії імені Братів Лепких — Борис Демків, Володимир Вихрущ, Петро Тимочко і Георгій Петрук-Попик, а також Ганна Костів-Гуска.

 

Вихрущ В. Шевченко у Вишнівці: [Вірш] // Вихрущ В. Вірші та поеми. – 1986. – С. 107-108.

Шевченко у Вишнівці

В зажурі липи…

Меч ріки розсік долин зелені груди.

В полатаних сорочках люди,

Панки — неначе павуки…

Вихрущ В. Шевченко в Почаєві: [вірш] // Вихрущ В. Поезії. – К., 1982. – С. 67-68.

Шевченко в Почаєві


Стояв Тарас на Лавровій горі,

Ніч спрагу в річці Ікві тамувала.

Околиця, втомившись, міцно спала,

Лиш тьмяно миготіли ліхтарі.

Вихрущ В. Пам’ятник Т. Г. Шевченкові у Копичинцях: [вірш] // Вихрущ В. Мамина світлиця. – К., 1991. – С. 112-113.

Пам’ятник Т. Г. Шевченкові у Копичинцях


Над розлогими ясенами,

Над часом,

над світами Геній Шевченка

Піднявся — розкрилений,

Серцями зігрітий,

До сонця прихилений.

Вихрущ В. Шевченкова зоря: [вірш] // Вихрущ В. Світло душі. – Т., 1991. – С. 16-17.

Шевченкова зоря


Дух волі відкриває храми,

І лине слава за моря.

Горить Шевченкова зоря,

Горить яскраво над світами…


Демків Б. «Слова, мов знамена…»: [вірш] // Демків Б. Поезії. – К., 1986. – С. 109–110.

Слова, мов знамена,

Над землею носитиме вітер,

Прийди з вічності

Юний і завжди живий,

І усміхнеться Шевченко,

І сивий старезний Уїтмен

В часі постане

Між дикого листя трави.

Та не вийдуть з турбот,

Лиш освітяться їхні болі,

Неначе зоринки

Од високого світу чола.

…Хто б і для чого

Вигадував людям бога,

Якщо б вічно Поезія

В світі жила?


Костів-Гуска Г. Тарасові Шевченку // Костів-Гуска Г. Цвіте біля хати калина: поезії. – Т., 1993. – С. 7-8.

Тарасові Шевченку


Життя стражденне і високе,

Без сонця — день, без хліба — сіль.

І недругів чавунні кроки

У душу й тіло — звідусіль.

Костів-Гуска Г. Шевченко в Кос-Аралі; На могилі матері Шевченка; Автопортрет Тараса Шевченка 1861 року. Останній…: [вірші] // Костів-Гуска Г. Червоні кетяги калини: вибране. – Т., 2006. – С. 90–91; С. 273–274; С. 285–286.

Шевченко в Кос-Аралі

Життя стражденне і високе.

Без сонця — день, без хліба — сіль.

І недругів чавунні кроки

У душу й тіло — звідусіль.

Аральський берег. І степи.

І пустка душ. Чи є що гірше?

Але писались вперто вірші

На гострім вістрі самоти.

Щербились поглядів мечі:

— Він що? Заслаб? Чи одержимий?

При світлі місяця вночі

Слова приходили незримо.

Вони вривалися, як смерч,

І налітали, наче злива.

Душа, знедолена й щаслива,

Переживала ночі смерть.

О, як боліла та душа!

Хто цьому болю міру знає?

Коли тих слів важка печать

Гнітила душу, наче камінь.

О, де ви, друзі і рідня?

Де ви, калино і тополе?

Чужа, як мачуха, земля,

І доля — перекотиполе.

І, як нагайка, — муштри крик.

І слів чужих не розібрати.

І марно пропадає вік

В глухих солдатських казематах.

І знов чорнів рядок, як дим.

Лягав безжально, наче доля.

І Україна, як тополя,

У снах схилялася над ним.


Лепкий Б. Шевченко // Лепкий Б. Поезії. – Т., 2005. – С. 219–241.

Благословенна най буде година

Благословенна най буде година,

І тая хата, і село,

Що Україні принесло

З великих найбільшого сина.

Благословенна!

Хто, як він

Відчув давніх часів прокльони,

Руїни смуток, гробу стони

І кождий зойк, і кождий скін

Прийняв у серце?

Хто тужив

Такою лютою тугою

За волею і за красою,

За тим найбільшим дивом див,

Любов’ю брата, чоловіка?

Кому народ — нуждар, каліка,

Насильно гноблений катами,

Був так закоханий без тями,

Зі всього найдорожчий в світі?

Хто найкращі свої пісні,

Теплом сердечним так огріті,

Як тії квіти весняні

Промінням сонця, присвятив

Біді і нужді?

Покриткам,

Насилуваним ворогами,

І дідичами, й паничами,

І киненим, як лист вітрам,

На глум недолі.

Тій бідноті,

Що в спеку жне в кервавім поті

Пшеницю на чужий калач,

Її ж за те лиш сум і плач,

Лиш вічна кривда, —

Хто, як він,

Мав в крилах духа той розгін —

Летіти в вічність понад зорі,

Де в безбережному просторі

Царює правда світова,

Щоб кинути її до віч

Свою огненну, смілу річ

Про людські стоптані права?!

Хто другий так, як він, горів

Огнем бажання, щоб колись

Широкі струї розлились

Добра, щоби ненависть, гнів

Навіки щезли, щоб кругом

Зацвіло радістю, добром,

Як райським квітом?

Хто і хто

Свої високі, ясні думи

Такими виспівав словами

Сердечно простими?

Мов шуми

Вітрів осінніх над степами,

Мов грюкіт грому або гук

Порогів дніпрових?..

Сто рук

Підносить віко домовини,

А в домовині правда гине,

А в домовині воля мре.

І де єсть той, і де єсть, де,

Щоб рідну мову позабуту,

Опльовану, в ланці закуту,

Невільницю лихих панів,

До того сяєва довів,

Що він тебе, моя ти мово?

Він кождий звук і кожде слово

Перетопив в горнилі духу

Так, що в тій мові завірюхи

Народів, напрями віків,

І квітів запах, птахів спів,

І зір дрожання, плач роси,

І відблиск Божої краси — Усе-усе!

Мабуть, немає

І не було, мабуть, нікого,

Щоб для народного добра

В житті своїм зробив так много,

Як він для нас!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Благословенна ж най буде година,

І тая хата, і село,

Що Україні принесло

З великих найбільшого сина!

Шевченкова верба

Коли на чорний шлях ступав,

Ішов на прогнання в неволю,

Галузку вербову підняв,

Обчімхав і забрав з собою.

Була відірвана, як він,

Від пня і від землі святої,

Засуджена на лютий скін

Серед пустині степової.

Поніс її і посадив

За фортом, в полі, на пустині,

Здалека воду приносив

І пильно підливав щоднини.

Принялася і на весну

Зелене листя розпустила.

Ох, як же, як була йому

Та деревина люба й мила!

Було, з казарми прибіжить

В зеленій тіні відпочати,

Положиться, верба шумить

І шепче щось над ним, як мати.

Мов жалується, що весна,

Сади цвітуть на Україні,

Вона ж сумує тут одна

Посеред дикої пустині.

Летить степом листочків шум,

Немов далека пісня жалю,

Ні твоїх снів, ні твоїх дум

Нам не забути, рідний краю!

Умер поет

Умер поет. Далеко на Півночі,

У городі непривітнім, чужім,

А хто ж йому накриє сонні очі

Китайкою? Заплаче хто по нім?

Не клопочись! Як північна година

Мине, хтось двері втворить нарозтвір.

Прийде Петрусь, Оксана, Катерина

І Наймичка — найде їх повний двір.

Ярина з Степаном при домовині,

Двох хлопців сотник Гонта приведе,

Палій Псалтир читає; свято нині —

Ясновельможний гетьман тут іде.

За гетьманом полковники на конях,

І куренями виступає Січ,

Булави, пірначі мигтять в долонях,

І від шабель розвиднюється ніч.

А там народ, цілий народ, як море,

Бентежиться, іде вперед, шумить…

Не вмер поет — його втомило горе,

Схилив чоло і задрімав на мить.


Петрук-Попик Г. Він — Україна: [вірш] // Петрук-Попик Г. Березневі послання: поезії. – Т., 1995. – С. 92–93.

Він — Україна


Вдивімось чесно в мудрі небеса.

Наповнім груди великодним світом —

Побачим: Він — як Бог наш. воскреса

Безсмертям думи, вічним заповітом.

Погляньте: мужньо як іде Тарас!

Та це ж його — прислухайтеся! — голос:

«Я встав з могили… Я уже між вас.

Гора Чернеча навпіл розкололась

Підняв угору не вулкан її,

А сила серця і його удари…

Відчув бо: Сонце на степи мої

Проміння прагне сіяти крізь хмари.

І так було: — засвідчить все живе —

Не спав я мертво тут, у царстві гномів.

Скидав не раз це віко гробове,

Як пролітав понаді мною гомін.

Ходив на клич тривожний до Дніпра,

Коли ревіли гам вітри сурмові,

І слав прокляття ордам, і карав

Їх духом правди, що в моєму слові.

Моє ім’я виносили на торг

Чужинці злі, перевертні й приблуди—

І продавали, і давали в борг

Чи й задарма — аби вніміли люди.

А я — то Воля, Україна я,

Народ, що карк свій перестане гнути

Бо нині та вже твориться сім’я,

В якій себе просив я спом’янути.

…Ось знову землю струшую з рамен,

Бо Прометея все ще не розкуто.

Бо юди пнуться до святих знамен,

Не всі вже вільні, і не все здобуто,

Вставаймо ж владно — мертві і живі —

В своїй державі, як у власній хаті,

Аби зламати грати вікові,

Що нам лишили москалі прокляті.


Петрук-Попик Г. Біля пам’ятника Т. Г. Шевченка: [Вірш] // Петрук-Попик Г. Пригорща жита. – К., 1986. – С. 31.


Біля пам’ятника Т. Г. Шевченку


Сяйнуло сонце рідне з-поза хмар!..

Спочить присів, як батько, під вербою —

З чолом похилим, думою-журбою

Таким лишився у віках Кобзар.

А ще побачив у його очах

Палкий вогонь одвічної надії:

Цей світ, що нині нам живе і діє

У нашій волі, душах і речах.

Сьогодні день народження Тараса.

Піднявсь поет над простором і часом,

Бо є той дух, який він розбудив.

Бо у сім’ї великій, вольній, новій

Є радість щастя, святість є любові,

Народ є, що пророка народив.


Ярмуш В. У вінок Кобзареві; Пам’ятники; Кобзар; На могилі Тараса; Тарасове слово: [вірші] // Ярмуш В. Україно моя барвінкова: вибране. – Т., 2000. – С. 74–76.


У вінок Кобзареві

Свята Черкащини земля,

України гордої окраса,

За те, що нам вона дала,

І мужній спів, і гнів Тараса,

Тут кожне слово, кожен крок

Могуттю б’є у вільні груди…

Як вождь його і як пророк.

Святи, Тарас, ножі для люду,

Гримить Дніпро, як каменяр.

У смілім герці бурю стрінув,

А на граніт зійшов Кобзар —

Благословляє Україну.

Пам’ятники

Ведеться здавна так.

Як добру, світлу пам’ять

Помершим за колишнії діла.

На цвинтарі їм пам’ятники ставлять,

Щоб згадка у людей крізь сотні літ жила.

Вони дали усе і в небуття навіки

Пішли, пустивши парости нові.

їх обелісками вшановують поскільки

Вони мертві.

Ось би Шевченківський

Піднести ген у небо,

Як невмирущому в віках?

Та ні, Тарасові цього не треба,

Бо він живе, живе у нас в серцях.

Тарас не вмер,

Він з нами в кожній хаті,

Він поруч бореться,

Він з нами йде життям.

Його слова безсмертні і крилаті

Летять назустріч бурям і вітрам.

Тарас живий, про нього шепчуть верби,

Він в голосі артиста і співця…

Шевченкові гранітних плит не треба.

Бо пам’ятники ставлять лиш мерцям.

Kобзар

Під образами в нашій хаті,

Мов найдорожчий долі дар,

У обкладинці синюватій

Лежав на столику "Кобзар".

Бувало, батько вечорами

За стіл нас малюків, саджав

І мозолистими руками

Сторінки "Кобзаря" гортав.

І перед нашими очима,

Як і було у ті віки.

На конях мчали незборимі

Вусаті, дужі козаки,

І Україна підіймалась

В димах, пожарищах страшних.

Ось, перед Гонтою упали

Його католики — сини,

— Не вас я вбив, вас клятва вбила,

А голос ріс, дзвенів, як сталь,

І ви уявно проносились

За гайдамаками у даль.

Біжать роки, буйні, завзяті.

Несуть в собі звитяги жар,

Та найсвятіший в нашій хаті

Старий Шевченківський "Кобзар".

На могилі Тараса

Над Каневом в сонці купається літо,

Немов пустотливе дніпрянське орля,

А біля могили з букетами квітів

Притихла в пошані дітвора мала.

— Дідусю Тарасе, — шепочуть малята, —

Зійди з п’єдесталу до нас хоч на мить,

Ми підем з тобою барвінок збирати,

Ми підем, де поле ласкаво шумить,

Ти нам заспіваєш про хлопця Ярему,

Чи казку-страхітку розкажеш для нас,

А потім юрбою до школи підемо —

Тебе ми запросимо в перший наш клас.

Ген вітер в тополях шептався тихенько

І, мов засоромився, раптом затих,

А дітям здавалось, що сивий Шевченко

Згори усміхається радо до них.

Тарасове слово

Хто сказав тут, що слово Тараса

Тихе, наче вода у затоні?

Хто сказав, що він тільки окраса,

Що він тільки парадна колона?

Хто сказав, що лиш сум і розлука,

Що у віршах одна безнадія,

Що свою особисту муку

Він на кожній сторінці сіяв?

Ні, не тихеє слово Шевченка,

Воно грізне, мов рокіт прибою.

Воно взимку розпалює спеку,

Воно прапор життєвого бою,

Кожне слово, це кусень заліза,

Що іскриться від буйної сили,

В ньому мужність гартується грізна,

І могутнім стає безсилий.

Ні, не тихеє слово Шевченка,

Воно грізне, мов рокіт прибою,

Воно взимку розпалює спеку,

Воно родить борців і героїв.

До змісту

 

Т. Шевченко у творчості тернопільських художників

Цікаві роботи на шевченківську тематику є в тернопільських живописців: Ярослава Бурди, Сергія Львова, Богдана Ткачика, графіків: Григорія Миколишина, Євгена Удіна, Михайла Хариновича, скульпторів: Івана Мулярчука, Івана Мердака, Володимира Лупійчука.


Мозир М. Володимир Лупійчук – співець українського козацтва. – Львів, 2005. – 142с.: іл.


Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою
«Доля». Т. Шевченко

 

 

 


За що, не знаю, а караюсь,
І тяжко караюсь!
І коли я спокутую?
Коли діжду краю?

«Сон». Т. Шевченко

 

Шевченківська тематика у творчості заслуженого майстра народної творчості України, різьбяра по дереву В. Лупійчука, а передусім сам образ поета по-своєму довершені в його скульптурах, оскільки він добре знає творчість, життєпис та іконографію Т. Шевченка.


Іван Марчук: Альбом-каталог/ Вступ. стаття С. Бушак. – К.: Атлант ЮЕМСІ, 2004. – 519 c.: іл.


Т. Г. Шевченко «Тарасова ніч», 1983
Картон, темпера, 60х50


Т. Г. Шевченко «Садок вишневий коло хати», 1983
Картон, темпера, 60х50


Т. Г. Шевченко «Причинна», 1983
Картон, темпера, 60х50


Т. Г. Шевченко «Неофіти», 1983
Картон, темпера, 60х50


Т. Г. Шевченко «Тополя», 1983
Картон, темпера, 60х50


Т. Г. Шевченко «По вулиці вітер віє», 1983
Картон, темпера, 60х50


Т. Г. Шевченко «Гайдамаки», 1983
Картон, темпера, 60х50


Т. Г. Шевченко «Чи не покинуть нам, небого…», 1983
Картон, темпера, 60х50


Т. Г. Шевченко «Було, роблю що, чи гуляю…», 1983
Картон, темпера, 60х50


Т. Г. Шевченко «Іван Підкова», 1983
Картон, темпера, 60х50

 

Шевченкіана Івана Марчука — це 42 твори із 100 задуманих, це Шевченків «Кобзар» з його ілюстраціями (видавництво «Дніпро, 1994»).

У вступній статті «Іван Марчук: нескверними устами» до книги Iван Марчук: Альбом-каталог. – К., 2004, автор Станіслав Бушан сказав про Шевченкіану І. Марчука: «Своєю Шевченкіаною митець заповнив ту небезпечну лакуну, яка виявилася у трактуванні Шевченка здебільшого як поета мас, поета-бунтаря та пророка, без уваги на ті мотиви його творчості, які тісно пов’язано із загальнолюдськими, особистісно-екзистенційними мотивами всього його життя».

 

* * *

1. Гарасимів М. Кобзар та Західна Україна: [про поширення творчості поета на надзбручанській землі та про перебування Т. Шевченка] // Тернопільська газета. – 1999. – 11 берез. – С. 2: фотогр.

2. Дорош Є. Води чимало із Ікви в море утекло… // Свобода. – 2006. – 4 берез. – С. 6. – (Шевченковими шляхами).

3. Іванців О. Тернопільщина земля, яку сходив Тарас ногами…: До 190 річниці від дня народження Т.Г.Шевченка // Голос народу. – 2004. — 5 берез.

4. Кралюк П. Далека мандрівка поета: Почаїв очима Т.Шевченка // День-2006. – 3 листоп. – С. 8. – (Україна Incognita).

5. Мельниченко Г. Шевченко міг ходити у європейському вбранні, а — міг у мужицькому // Місто. – 2005. – 9 берез. – С. 13: фотогр.

6. Мельниченко Г. Що робив Тарас Шевченко у Почаєві 160 років тому? // Номер один. – 2006. – 25 жовт. – С. 16: фотогр.

7. Піпан Г. Шевченкові сліди у нашому краї: [перебування Т. Г. Шевченка на Тернопільщині] // Воля. – 2004. – 5 берез.

8. Скоробагатий Б. «І я …пішов дорогою до Кременця» // Свобода. – 2003. – 8 берез. – С. 7: фотогр. – (Шевченкіана Тернопілля).

9. Фарина І. Волинські дороги Кобзаря: [про перебування Т.Шевченка у нашому краї] // Свобода. – 1996. – 19 жовт. – С. 1: фотогр.

10. Хоптій О. Тарас Шевченко на Тернопільщині // Земля Підгаєцька. – 2005. – 12 берез.

11. Цимбровська О. «Будеш, батьку, панувати…»: [Тарас Шевченко і Тернопільщина] // Русалка Дністрова. — № 2. – 2007. – берез. – С. 2.

12. Шевченко Є. Кобзар і Вишнівець // Народне слово. – 2005. – 4 берез.

13. Шилінська Л. Тарас Шевченко у Почаєві: до 190-річчя від дня народження національного пророка // Діалог. – 2004. – 6 берез.

 

* * *

1. Моздир М. Володимир Лупійчук — співець українського козацтва. – Л., 2005. – 142 с.: іл.

2. Іван Марчук: альбом-каталог / вступ. стаття С. Бушак. – К. : Атлант ЮЕМСІ, 2004. – 519 c.: іл.

3. Іван Мердак: Каталог. – Т., 1987. – 20 с.

4. Микола Стратілат: графіка: книжкова ілюстрація: екслібрис. – Т., 1990. – 41 с.

5. Ткачик Б. Живопис. – Т.: Джура, 2001. – 22 с.

 

* * *

1. Зозуляк Є. До Кобзаря // Русалка Дністрова. – 2007. – № 2. – С. 3.

2. Майоров В. 20 жовтня 1846 року; Всі генії — від матерів: [Вірші] // Діалог. – 1996. – 20 січ. – С. 4. – (До 150-річчя перебування Т. Г. Шевченка на Тернопільщині).

3. Мінчук І. Шевченко на Волині: (цикл) // Тернопілля’96: Регіон. річник. – Тернопіль, 2007. – C. 393.

Фарина І. Шевченко: Автопортрет зі свічкою: [Вірш] // Новини Шумщини. – 2005. – 5 берез. – С. 5.

До змісту

 

Пам’ятає Тернопілля Кобзаря

Фарина І. Пам’ятає Тернопілля Кобзаря // Свобода. – 2006. – 23 квіт. – С. 6; фотогр. – (Ювілеї).

Є людські постаті, які назавше залишаються у пам’яті поколінь. До них належить і геніальний Тарас Шевченко, життя якого нерозривно пов’язане з волинським Тернопіллям. Адже саме тут він побував восени 1846-го, працюючи у складі археографічної комісії. Збираючи матеріали для неї, Кобзар відвідав Кременець, Почаїв та Вишнівець.

Спочатку про перебування Тараса Шевченка у Кременці. Приміром, у повісті «Варнак» читаємо такі рядки: «Повертаючись з Почаєва, я завітав до Крем’янця. Подивитися на королеву Бону і на споруджені в той час палати чи кляштор для Кременецького ліцею». У древньому місті над Іквою поет чимало дізнався про одного із засновників ліцею Т.Чацького та історика Й.Левелеля, про яких згадує у своїх творах. Не можна не згадати й того, що в основі повісті «Варнак» та однойменної поеми лежать легенди і перекази про гайдамацьке повстання 30-х років XVIII століття, почуті тут.

Сліди Кобзаря оберігає й Почаїв. Тут він два тижні прожив в архієрейському домі, який зберігся до наших днів. І зробив чимало. Досить сказати, що Тарас Шевченко намалював чотири акварельні твори і створив два ескізи. А ще він записав пісні «Гиля-гиля, селезень», «Ой пила, вихилила», «Ой у саду, саду», які стали народними. Існує легенда, що, перебуваючи у Почаєві, Кобзар побував у Галичині. Бо звідси до неї рукою подати. Але, на жаль, жодних документальних підтверджень цього не існує.

Більше пощастило дослідженням про відвідини Кобзарем Вишнівця. Тут він побував, відвідавши князівський палац і чарівний палац над Горинню, до створення якого доклався відомий природолюб Діонісій Міклер. А ще він спрагло прислухався до розповідей людей, яких нещадно визискував граф Мнішек.

Відомо, що перші дослідження про перебування Тараса Шевченка у Вишнівці почав відомий український поет і вчений Василь Щурат. У 1905 році він побував у містечку, де записав спогади 80-літнього Ф.М.Кружилки, які пізніше вмістив у книзі «З життя і творчості Т.Г.Шевченка». Там, зокрема, є такі рядки: «А за Шевченка чували? Бо він тут був… Як не малює, то щось пише. За щось таке його заарештували.
Повідали, сам цар його боявся — його пісні. Я ще молодий був. То не раз балакав з ним…»

Вже пізніше з онуком Ф. М. Кружилки зустрічався журналіст В. Крохмалюк. П. П. Кружилка розповідав, що дід часто згадував про Шевченка. У цих спогадах читаємо: «Я дуже любив усе за порядком слухати. Казав дід, що у нашім домі кілька разів бував Шевченко».

Цікаві думки про перебування Т. Г. Шевченка у Вишнівці можна знайти у романі-есе «Дума про вогонь» дослідника Петра Жура. Він, зокрема, пише, що про це містечко Кобзар знав з розповідей М.Костомарова, який відвідав його у 1844 році. А ще Петро Жур пише, що особливо хвилювала поета жорстока вигадка власників замку — «гра в шахи», під час якої кріпаки зображали фігури. Після таких «партій» не один бідолаха опинявся далеко від рідного дому. Адже той, хто вигравав фігуру, забирав її — як свою власність. Існують перекази, що після такої розповіді Т.Г.Шевченко довго ходив, насупивши брови і наспівуючи «Ой горе тій чайці».

…Відтоді проминуло чимало часу. Та в пам’яті людей живуть спогади про далекий жовтень 1846-го. І у волинській шевченкіані більшає цікавих фактів. Приміром, відомо, що у 1922 у друкарні братів Юзефових у Кременці було видано «Малий Кобзар». У цій книжечці вмістили 22 твори. І серед них — «Заповіт», «Думи мої», фрагменти з «Неофітів» та «Кавказу». Варто, мабуть, зауважити, що видання не побачило б світу, якби не зусилля громадського комітету вшанування Шевченківських роковин, серед членів якого був вчений і колишній член Центральної ради Василь Біднов (він, до слова, й упорядкував цю книжечку). Як не прикро, але до наших днів дійшло лише 4 примірники видання. І два з них зберігаються у Кременці.

Ще один цікавий факт. У 90-х роках минулого століття краєзнавець Гаврило Чернихівський віднайшов портрет Кобзаря, написаний рукою поета і вченого Олександра Неприцького-Грановського з Великих Бережців на Кременеччині.

Мусимо з прикрістю зауважити, що ці два факти не знайшли свого відображення у «Шевченківському словнику». Але це зовсім не означає, що видання обійшло увагою древнє місто над Іквою. Є тут згадка про Івана Гарасевича (1914-1977). Його картина «Т. Шевченко у Кременці» зберігається в одному з музеїв Києва. Йдеться про музей Т. Г. Шевченка. Про славетного Кобзаря розповідають і вірші Івана Гарасевича, які з передмовою лауреата Шевченківської премії Леоніда Вишеславського побачили світ окремою книгою через 16 років після смерті художника і поета.

 

Ігор Фарина, власкор «Свободи»

Ониськів М. Преса одного дня про Тараса Шевченка // Вільне життя. – 2004. – 13 берез. – С. 1. – (Медіа ретро).

Дві тисячі четвертий проходить під знаком 190-літніх народин Великого Кобзаря, які відзначаємо в Україні на державному рівні.

Сьогодні ж хотілося б нагадати читацькій громаді «ВЖ», що не менш, а, можливо, й дещо на урочистіших регістрах святкувалося 150-річчя Тараса Шевченка. Про це свідчить хоча б преса одного тогочасного дня.

Сорок років тому 9 березня припало на понеділок. Незважаючи на вихідний для ЗМІ, цього дня вийшли всі без винятку партійні газети Радянського Союзу. Вийшли з присвятами Шевченковому ювілею. Так розпорядився тодішній перший секретар з Кремля, українець Микита Хрущов.

«Вільне життя», редактором якого був Микола Костенко і яке виходило тоді 50-тисячним накладом, напередодні ювілею, тобто у неділю, 8 березня, надрукувало перед’ювілейну прелюдію «Квітка у вінок», в якій задзвеніли вірші Володимира Шахрая з Кременця, Романа Піня (Зборівський район), Анатолія Попова з Чорткова, Василя Ярмуша з Острова, Борника Збручанського (Зіцермана) з Підволочиська, Василя Фольварочного зі Збаразького району, Бориса Демкова, Івана Горбатого, Олександра Бугая, Георгія Петрука-Попика з Тернополя, учня музучилища ім. Соломії Крушельницької Миколи Литвина. Гарну розвідку «З юних літ. Мар’ян Крушельницький — популяризатор безсмертного Кобзаря» представив на суд читачеві мистецтвознавець, вчитель з Великого Глибочка Петро Медведик. Газета над підписом редактора сповіщала, що «наступний номер «Вільного життя» вийде завтра, 9 березня».

І ось він, той номер. Обрамлений Шевченковими словами «І мене в сім’ї великій, В сім’ї вольній, новій». Тут же, на першій сторінці, грізний погляд Тараса з величезного малюнка художника Євгена Удіна. І без підпису — редакційна стаття «Прометей». А ще дві колонки — «Голосом вічності» (видатні люди про Кобзаря). Членкор АН УРСР Євген Кирилюк виступає з ґрунтовною статтею «З глибин народних». Його думки ніби доточує проректор Кременецького педагогічного Ізяслав Забокрицький публікацією «Вічний дзвін, що збуджує і кличе». Журналістка Любов Чубата подала замальовку з часів поруйнованого Тернополя «Портрет», нарис про перебування Шевченка над Іквою — Кость Бережанський. Писала газета і про сільських ентузіастів — невгамовних популяризаторів творчості Шевченка, про художню виставку присвячених йому робіт, що експонувалися у просторих залах Республіканського виставочного павільйону. Газета опублікувала добірку архівних документів, розповідь про те, як шанували і шанують Кобзаря у світі.

Таким чином, публікації про Шевченка у пресі 9 березня 1964 року, незважаючи на деяку інтернаціональну та однопартійну тенденційність, свідчили, що без Шевченка не було б України. Так думаємо й сьогодні. Він зберіг народ наш як націю, своїм віщим голосом закликає нас до братолюбія, до єдності, бо маємо обрати (з погляду дня нинішнього і погляду вічності) не три шляхи широкії, а одну дорогу на Європейську Говерлу кращого життя.

 

Михайло Ониськів

До змісту

 

Пам’ятники Шевченкові на Тернопільщині


Пам’ятник Т. Шевченку в с. Бурдяківці Борщівського району

 

Перший на Тернопільщині пам’ятник Т. Шевченкові звели в 1911 році в с. Бурдяківцях Борщівського повіту. Тутешні умільці виготовили його з місцевого вапняку. Пам’ятник має форму хреста на прямокутному постаменті. Зверху на пам’ятнику — барельєф Кобзаря, а з усіх боків на постаменті — написи з поезій Тараса Шевченка та Сидора Воробкевича.


Пам’ятник Т. Шевченку в с. Шили Збаразького району

 


Пам’ятник Т. Шевченку в с. Лука Монастириського району

 


Пам’ятник Т. Шевченку в с. Лисичинці Підволочиського району

 


Пам’ятник Т. Шевченку в смт Великі Бірки Тернопільського району

 


Пам’ятник Т. Шевченку в м. Шумську

 


Почаїв. Пам’ятник Т. Шевченку

 


Кременець. Пам’ятник Кобзареві на подвір’ї гуманітарно-педагогічного інституту ім. Т. Г. Шевченка

 


Кременець. Пам’ятник Т. Шевченку в міському парку

 

До 100-річчя від дня народження поета пам’ятники були встановлені в селах Залав’є, Лошнів на Теребовлянщині, Жуків Бережанського та Лозівка Підволочиського районів.

З нагоди 100-х роковин від дня смерті Кобзаря на Тернопільщині було відкрито пам’ятники у Борщеві, селах Новосілка Бучацького, Денисів Козівського, Устя-Зелене Монастириського, Торське Заліщицького районів.

До 150-річчя від дня народження Т. Шевченка, яке за рішенням ЮНЕСКО відзначали в усьому світі, постали пам’ятники в селах Жизномир та Золотий Потік Бучацького, Кривче, Зелене, Бурдяківці, Іване-Пусте Борщівського, Курівці Зборівського, Вербів Бережанського районів.

Високою мистецькою вартістю відзначаються пам’ятники Т. Шевченкові в Борщеві, автор — тернопільський скульптор Іван Сонсядло (1990 р.), у Гусятині, автор — київський скульптор Микола Обезюк (1993 р.).


Пам’ятник Т. Шевченку в Тернополі

 

Перший пам’ятник Т. Шевченкові в м. Тернополі було встановлено у травні 1952 року, а 9 березня 1982 року у сквері біля обласного музично-драматичного театру імені Т. Шевченка відбулося відкриття нового пам’ятника Кобзареві.

Автор монумента — тернопільський скульптор Микола Невеселий.

За роки незалежності України на території області встановлено понад шістдесят пам’ятників Т. Шевченкові. Усього — їх більше 150.

Дуда, І. Тарас Шевченко на Тернопільщині // І. Дуда, Б. Мельничук. — Т., 2007. — С. 32, 56, 75, 77—99.

 

Лауреати Шевченківської премії – наші земляки

Кульчицька Олена Львівна (15.09.1877, м. Бережани, тепер Терноп. обл.– 8.03.1967, Львів) – живописець і графік, н.х. УРСР (1956) — 1967 рік, за серію графіч. і живописних циклів, у яких відбито героїчну історію і мистецьку культуру українського народу.

Мотика Ярослав Миколайович (10.01.1943, с. Староміщина Підволочиського р-ну Терноп. обл.) – скульптор – 1972 рік, за монумент Бойової Слави Рад. Збройних сил у Львові (у співавторстві).

Підлісний Зіновій Васильович (19.12.1936, с. Білявинці, тепер Терноп. обл. – 22.07.1999, Львів) архітектор – 1980 рік, за житл. квартал «Сріблястий» у Львові (у співавторстві).

Шевчук Володимир Олексійович (25.01.1938, с. Зелений Гай Заліщицького р-ну Терноп. обл.) – художник – різьбяр по дереву – 1982 рік, за використання мотивів народної творчості при створенні приміщення муз.-драм. т-ру ім. І. Я. Франка в м. Івано-Франківську (у співавторстві).

Кушніренко Андрій Миколайович (17.10.1933, с. Великі Загайці, тепер Шумського р-ну Терноп. обл.) – хор. диригент, н. а. УРСР з 1973, чл.-кор. АМ України з 1997 – 1984 рік, за концертні програми 1979–83 рр. Буковинського ансамблю пісні і танцю УРСР.

Лубківський Роман Мар’янович (10.08.1941, с. Острівець Теребовлянського р-ну Терноп. обл.) – поет, перекладач, критик, з. д. к. Польщі (1977) – 1992 рік, за збірку поезій «Погляд вічності».

Сапеляк Степан Євстахійович (26.03.1951, с. Росохач Чортківського р-ну Терноп. обл.) поет – 1993 рік за збірку поезій «Тривалий рваний зойк».

Штонь Григорій Максимович (13.03.1941, с. Вербовець Лановецького р-ну Терноп. обл.) – літературознавець, критик, письменник, художник – 1996 рік, за навч. посібник «Історія української літератури ХХ століття» у 2-х томах (у співавторстві).

Марчук Іван Степанович (12.05.1936, с. Москалівка Лановецького р-ну Терноп. обл.). – художник, з. х. України з 1996. – 1997 рік за цикл картин «Шевченкіана», «Голос моєї душі».

Андріяшик Роман Васильович (9.05.1933, с. Королівка, тепер Борщів. р-ну Терноп. обл. – 2.10.2000, Київ) – письменник – 1998 рік, за роман «Сторонець».

Гнатюк Іван Федорович (21.07.1929, с. Дзвянича, тепер Збаразького р-ну Терноп. обл.) – поет. – 2000 рік, за книгу «Стежки — дороги».

Камінський Віктор Євстахієвич (8.04.1953, с. Нивка Борщівського р-ну Терноп. обл.) — композитор – 2005 рік, за концерт № 2 «Різдвяний», симфонію-кантату «Україна. Хресна дорога», ораторії «Іду. Накликую. Взиваю…».

Організація виставки: В. Миськів, головний бібліотекар відділу краєзнавчої літератури і бібліографії

© Тернопільська обласна універсальна бібліотека

Розпочніть писати і натисніть enter для пошуку