П’ятий місяць виконавчу владу на Тернопільщині очолює генерал-лейтенант міліції Михайло Цимбалюк. На відміну від свого попередника Ярослава Сухого, його присутність у цьому краї, де більшість підтримує націонал-радикалів, не викликає відрази. Голова облради «свободівець» Олексій Кайда каже, що не має претензій до губернатора. Таксист, який підвозив нас до «білого дому» над тернопільським озером, зізнавався, що «регіоналів» терпіти не може, але «з нинішнім губернатором жити можна». Бо — «не ламає через коліно». Студенти-економісти Катерина і Славко сказали, прізвища голови ОДА не знають, що на їхнє життя жоден начальник не впливає. Головне, щоб губернатор не був самодуром і не «шикував» молодь. Шляхетна пані обурювалася, що їй не вистачає пенсії на ліки, а Цимбалюк, мовляв, задумав проводити якісь бали у замках… «Чим дихає», чого вартий теперішній тернопільський губернатор, пробував зрозуміти кореспондент Високого Замку».

— Пане Михайле, вас завжди кидали на проблемні ділянки державної роботи: Тернопіль — Рівне — Київ — Львів — Полтава — Львів, і знову Тернопіль. Не почуваєтеся у ролі «пожежника»?

— Дякую долі, що мав можливість пізнати людей у різних куточках країни. Це добра практика, коли керівників перекидають на інші території. У Полтаві, будучи відірваним від сім’ї, вечорами пропадав у архівах, і бачив, як терпіли ці території від Голодомору, як нищили село. Очима полтавців я подивився на Галичину. І водночас виступав там адвокатом нашого краю. Начальників райвідділів вчив розмовляти українською, на державну мову при зустрічах зі мною переходили декотрі високопосадовці. Коли знову переїхав у Західну Україну, то пропагував працьовитих, виважених людей зі сходу. З кожної території брав для себе якусь науку. На Полтавщині мені казали: ти ж тут чужий, можна було б у вільний час рибалити на Псьолі, Хоролі. Але я займався будівництвом спортивного комплексу. Дехто з полтавських керівників ображався, коли я, начальник обласної міліції, виходив «за межі» повноважень. Зокрема, коли разом з усіма моїми заступниками брали під опіку сім’ї, де було десять і більше дітей. Казали, Цимбалюк хоче зайняти якусь нішу у виконавчій владі. Насправді хотів повернути довіру до міліції, навчити дільничного бачити біду поруч і чимось їй зараджувати.

— Поговорюють, що Михайло Цимбалюк може повернутися на Львівщину — на посаду голови обласної облдержадміністрації…

— Після 2004 року, коли мені казали: «Ти ще повернешся на Тернопільщину губернатором», я відповідав: «Ніколи». Коли зі Львова переїжджав у Полтаву, не думав, що знову повернуся у місто Лева, вважав це пройденою сторінкою. Тепер кажу собі: «Ніколи не кажи «ніколи». Але…

Поважаю Василя Горбаля, ми з ним приятелі. Хочу побажати, щоб попрацював на львівській землі довго. Щоб йому вдалося об’єднати навколо існуючих там проблем усі політичні сили.

— За яких обставин ви познайомилися з Віктором Януковичем?

— Перша зустріч відбулася навесні 2004 року на Рівенщині, коли тодішній прем’єр Янукович відкривав першу чергу госпіталю для ветеранів війни. Там було збудовано і два будиночки для ветеранів МВС, які я показував. Потім була розмова під час представлення губернатором Тернопільщини. Мене вразила душевність Віктора Федоровича. Він багато говорив про себе, розповів про мене, що я — з багатодітної гуцульської родини, що підтримую всіх інших членів сім’ї. Відкрив цю особистість для себе зовсім по-іншому, ніж знав про неї з почутого чи прочитаного.

— Чому для гуцула Цимбалюка донецький політик Янукович виявився ближчим, ніж Ющенко, Тимошенко?

— У той час я мав прихильність до Віктора Януковича не як до політика, а як до державного діяча, адміністратора з його дисципліною, конкретністю. Як людині у погонах, мені це близьке. І так сталося, що коли у 2004 році Віктор Федорович йшов у президенти, то вибрав його.

— Ваш попередник Ярослав Сухий, який народився на Тернопільщині, тяжко знаходив спільну мову з тернополянами, з місцевими політичними силами, які називав псевдоелітою. Як ви шукаєте порозуміння з галицьким електоратом?

— На Тернопільщині живу майже тридцять років. Не бачу себе окремо від цих людей, усвідомлюю, скільки ще треба тягнутися до тієї еліти, яка тут, на щастя, є. Предки цієї еліти мали честь спілкуватися з родиною князів Вишневецьких, великою почаївською добродійницею Анною Гойською і графом Потоцьким. Вони бачили на цих теренах Богдана Хмельницького… Я сперечався з деякими представниками місцевих еліт, які їхали в Київ і розказували, що на Тернопільщині «все не так». У 2008 році я запросив на Сорочинський ярмарок делегацію тернополян із тридцяти чоловік. По приїзді вручив їм сорочки з решетилівською вишивкою, полтавські брилі.

Мої земляки привезли з Полтавщини землеробський досвід, що його накопичили тутешні Герої України — безвідвальну технологію обробітку ґрунту, практику органічного землеробства. Ці передові технологи ми вже запроваджуємо у Надзбруччі. Якщо у 2004 році переживали, що на тій же Зборівщині земля заростає чагарниками, то зараз переймаємося лише якістю обробітку.

Ярослава Сухого де в чому розумію. У нього залишилася образа, яку несправедливо завдали йому і його дружині у Тернополі на початку 90-х.

— Які у вас порядки в облдержадміністрації — міліцейські чи цивільні?

— Узяв із міліцейської структури дисципліну. Все інше залишив за лаштунками. Не можна систему МВС повністю переносити на органи державної влади. Там люди звикли виконувати команди, а тут — зовсім інше. У Тернополі є еліта чиновницька. Хоча іноді з нею сварюся, коли бачу, що ми виховали не того чиновника, який служить людям. Декотрі держслужбовці думають не як виконати справу, а як відмовити людині. Через це декотрих звільняю. І водночас мучуся, бо розумію, що звільненням неповороткого працівника забираю у його сім’ї кусок хліба. Але не можу чинити по-іншому, коли через цього чиновника терплять десятки людей.

Якось у мене визріло рішення про звільнення одного з молодих голів райдержадміністрацій. Сказав йому все, що про нього думаю, і попередив, що попрощаємося з ним. Але через чотири місяці побачив, що він запрацював. Тож його підлеглим сказав, що ця людина достойна займати цю високу посаду.

— Губернатор — посада політична. Ви є членом Партії регіонів?

— Закон про міліцію забороняє належати до будь-якої політичної сили. Я не звільнений з органів внутрішніх справ. Дякую президентові, який дозволив мені бути відрядженим із системи МВС і залишитися у кадровому резерві. Я — людина, якій іде вислуга років як генералу-лейтенанту. Не належу до жодної політичної сили, але розумію, що Партія регіонів — це та політична сила, яка дала мені посаду, і я знаю, що залежу від цієї політичної сили. Кожен неправильний крок з боку політиків, які належать до ПР, сприймаю як свою помилку, стараюся її виправляти. Хочу конкретної справи, хочу робити так, щоб люди зрозуміли, що у цій політичній силі є багато достойних галичан, які хочуть зробити добро. І використовую для цього все, що можна. Навіть те, що мій син Віталій належить до Партії регіонів.

— Це ви його туди порекомендували?

— У 2004 році я стримував його від цього кроку. Але саме опоненти спонукали до того, що він вступив у цю партію. Коли був студентом історичного факультету, йому в ті непрості часи шестирічної давності побили скло в автомобілі. Одягнув значок Партії регіонів, не будучи її членом, — принижували навіть викладачі. Це породило спротив. Я казав: «Сину, може, ти будуватимеш кар’єру на державній службі, у бізнесі». А він каже: «Тату, мені 24 роки, можу вибирати сам».

— Доводилося чути, що на місцевих виборах у Тернопільській області активно був задіяний адміністративний ресурс. Насамперед скаржилися бюджетники, ця вразлива категорія людей, якій тяжко влаштуватися на роботу, — вчителі, медики. Кажуть, їх примушували голосувати за Партію регіонів. Вони робили це, бо боялися втратити свою нехай мізерну платню…

— Не виключаю, що на рівні району таке могло бути. Я звернувся до представників усіх політичних сил: давайте конкретні факти — і ми дамо їм оцінку. По двох таких випадках у Теребовлянському і Збаразькому районах, про які повідомили депутати облради, я скерував звернення у прокуратуру і попросив об’єктивного розгляду. До цього зобов’язує відповідний указ президента. Інша справа, що я застеріг всіх державних службовців займатися політикою. Треба удосконалювати закон. Як на мене, це неправильно, що депутатом районної ради можна стати тільки тоді, коли належиш до якоїсь політичної сили.

Я синові казав: якщо хочеш спробувати депутатства — балотуйся по «мажоритарці». Іди від хати до хати — щоб почути, що говорять люди про твого тата-маму, про Партію регіонів, про президента. Він перші вечори приходив додому і сльози у нього виступали. Я кажу: «Сину, може, зупинися». Він сказав: «Ні». І коли він виграв вибори з великим відривом від шанованих у Тернополі людей, це був йому аванс і за нього, і за батька.

— Не доводилося виконувати політичних замовлень, завдань, від яких вам було некомфортно?

— На місцевому рівні були звернення від деяких політиків з натяком: давайте поставимо на місце того чи того, «бо він себе не так веде». Я принципово цього не робив, хоча моя позиція тим політикам не подобалася. У цьому мене підтримують президент, глава Адміністрації, в їхній особі маю захист. Поки я на цій посаді, моїми руками ніхто не зводитиме порахунки. Завжди пам’ятаю, що тут — моя сім’я, тут поховані родичі моєї дружини, мій молодший брат. І що мені тут жити. За всі роки праці на Тернопільщині не взяв «просто отак» жодної сотої землі. Той будинок, який збудував, дякуючи дружині, для сина, дістався мені за рахунок того, що продав квартири у Рівному і Тернополі. За ці гроші купив у людей ділянку і збудував своє помешкання. Моя дитина не ставатиме на чергу за державним житлом… Дружина зберігає для звіту всі документи. Це великий будинок. Я хотів, щоб кожна людина, яка працює, мала можливість вкладати кошти у свій Тернопіль, у Львів, у Полтаву. Має бути таке законодавство, яке не змушувало б людей вивозити гроші за кордон і будувати десь на Маямі.

Я не приватизував жодного магазину, не збудував собі жодної автозаправки (хоча пропонували й це). Не брав житла у Полтаві, хоча мав право на це, квартири у Львові, хоча її пропонували колишній губернатор Петро Олійник і мер Андрій Садовий. Не брав земельної ділянки, хоча така нагода була. Ніхто не дорікне, що зробив щось не за законом.

— Пригадую великий білборд при в’їзді у село Озерну, де ви зображені у вишиванці на фоні розкішної української ниви разом із нардепом-«регіоналом» Орестом Муцом. Чи не є у цій візуальній рекламі елемент того ж адмінтиску?

— Багато цих білбордів висіли по області ще до виборчої кампанії. Ця ідея належала пану Оресту. Багато хто казав, що таке сусідство опускає мій особистий рейтинг.

Ці білборди — не «викручування рук» виборцям. Це підказка тим, хто сумнівається, що Цимбалюк представляє Партію регіонів, хоча не є її членом.

— Ваша мрія — реставрація замків і фортець Тернопільщини?

— Де б я не працював, завжди хочу залишити добрий слід, а не наслідити. У Тернополі хочу завершити будівництво державного архіву, яке тягнеться з 1989 року. Матеріали цього архіву — у греко-католицькому храмі. Треба забрати звідти всі архівні фонди і повернути громаді її церкву. Хочу завершити будівництво обласної бібліотеки. Це буде бібліотека майбутнього, справжній культурний центр. Здійснюємо цікаві проекти відродження сіл. І, звичайно, замки. Ми починали зі Збаража, хочу оживити Вишневецький замок, проведемо у ньому бал, творчий вечір нашого знаменитого земляка Івана Марчука. У Бережанах до Євро-2012 хочемо провести футбольну олімпіаду серед представників української діаспори. До цього турніру належно підготуємо місто і замок Синявських…

Розпочніть писати і натисніть enter для пошуку