У Тернополі за ініціативи голови Тернопільської обласної державної адміністрації Михайла Цимбалюка і за сприяння

Президента України Віктора Януковича буде обласний музей Тараса Шевченка — єдиний не лише в державі, а й у

світі за своїм статусом.

Невідомі Шевченки

— Від дитячих років ідо останнього подиху кожен українець в певній мірі і в певних рамках знайомий з творчістю

Тараса Шевченка. Завдячуючи шкільним рокам, багато з нас вивчені вірші знають напам’ять, а більш детальний

життєпис поета залишається поза увагою. Проте досконало й фундаментально Кобзаря знає обмежене коло

шевченкознавців. Але це зовсім не применшує значення пророка для нас — простих смертних. Знаю, що ви,

Михайле Михайловичу, відкрили для себе невідомого Шевченка вже в досить зрілому віці.

— Дивно, скільки живеш — стільки й не перестаєш дивуватися. Здавалося б, знаю чимало про Тараса Григоровича,

але роблю з кожним роком для себе чимало відкриттів у пошуках незвіданого. Так, зацікавившись родинною гілкою,

лише щойно відкрив для себе стільки нового та цікавого.

Батько поета Шевченко Григорій Іванович (1781 — 21 березня 1825) помер, коли Тарасові було одинадцять років, а

мати — Шевченко (з дому Бойко) Катерина Якимівна (1783 — 20 серпня 1823), — коли йому було вісім. Дід

Шевченка (з боку батька) за ремеслом був швець; звідси, мабуть, походить і прізвище.

Шевченко Микита Григорович (1811 — близько 1870) — старший брат Тараса Шевченка. Микита спробував, було,

привчати його до господарки, але всі намагання були даремні: Тарасові скоро надокучали ці заняття, і він, не

задумуючись, кидав у полі волів і йшов собі блукати на волі. Микиті ще не виповнилось і 15, як дід одружив його на

сусідській дівчині. Від цього шлюбу народилися трійко дитинчат — Ірина, Прокоп і Петро.

Шевченко Йосип Григорович (1821 — близько 1878) — молодший брат поета. Разом з сестрою Яриною Тарас

Шевченко хрестив Йосипового сина Трохима 20 вересня 1843 року, коли гостював у нього під час подорожей в

Україну 1845 та 1859 роках. У Йосипа також було троє дітей — усі хлопці: Андрій, Іван і Трохим.

Шевченко Катерина Григорівна (1804 — близько 1848) — старша сестра Шевченка. Ще хлопчиком Тарас побував з

нею в Мотронинському монастирі, після смерті матері й батька часто відвідував її в Зеленій Діброві, а пізніше

згадував не раз у листах, у повісті «Княгиня». Катерина ставала матір’ю аж 12 разів, проте до повноліття через

бідність і хвороби дожили лише четверо: Федір, Степан, Яким і Максим.

Шевченко Ярина Григорівна (12 травня 1816 — 1865) — молодша сестра Шевченка, їй поет присвятив вірш «Сестрі»

(1859), допомагав матеріально. У 1836-му вийшла заміж за кирилівського маляра Федора Бойка. Чоловік Ярини

пиячив і бив дружину. Тарас постійно хвилювався за сестру, тому в листах просив рідню, щоб допомагала і

наглядала за нею. Ярина народила п’ять синів: Устима, Іларіона, Логвина, Івана та Лаврентія.

До сестер Тарас Григорович почував особливу любов. Старша з них, Катерина, була нянькою поета і заміняла йому,

як могла, покійну матір. Вона померла під час першої епідемії холери разом з чоловіком і наймолодшою грудною

дитиною. Найніжніше ставлення до меншої сестри Ярини Шевченко зберіг до самої смерті. Приїжджаючи на

батьківщину, він зазвичай зупинявся у неї і завжди любив бесідувати з нею, як він її викупить, як вона з дітьми

будуть вільними, як він облаштує її життя. Особливо багато на цю тему говорив Шевченко в останній свій приїзд у

рідний край, 1859 року, але смерть не дала здійснити йому задушевні його бажання.

Окрім Тараса, Катерини, Микита, Ярини і Йосипа, у Шевченків були три доньки… Марії. Перша прожила лише два

рочки, друга — Марія (1819 — близько 1846) ще в дитинстві втратила зір — прожила 27 літ, а третя Марія померла

у грудному віці. Старожилом у Шевченківському роду був дід поета Іван Андрійович Шевченко (1761-1849), який

любив розповідати онукам про Коліївщину. Помер він на 88 році життя.

У нашого Кобзаря було 23 племінники і майже 90 внучатих племінників. А правнуків — більше півтори сотні! Це

лише по лінії рідних братів і сестер.

— Львівщина гордиться аж чотирма нащадками Шевченкового роду. На щастя, й ми маємо їх також.

— На Тернопільщині живуть двоє нащадків з гілки Шевченкового роду — Лідія Деркач і Володимир Шкробот. Лідія

Іванівна — ціанований в державі юрист і в недавньому часі голова обласного апеляційного суду — нащадок

молодшого брата Тараса Йосипа Григоровича Шевченка по маминій лінії (її дівоче прізвище — Шевченко). До того

ж, Лідія Іванівна є уродженкою Черкаської області — славетного і благодатного Шевченківського краю.

Володимир Васильович — визнаний майстер лікарської справи — походить (також по материнській лінії) з роду

Красицьких: Антон Красицький був чоловіком Катерини Григорівни Шевченко, а заодно й швагром Тараса.

Тернопільськими стежками Кобзаря

— Мабуть, логічно визнати: Шевченко сам приходить у наше сучасся. Але й ми повинні йти в його час.

— Саме в осінні дні 154 роки тому Тарас Григорович милістю Божою відвідав Тернопілля. Отож, 21 вересня 1846

року бричка, запряжена кіньми, що на кожній поштовій станції змінювалася, везла поета на Кременець, Почаїв і

Вишнівець за відрядженням Археографічної комісії. Про перебування поета і художника в нашому краї часто

використовуються слова «ймовірно», «мабуть», «скоріш за все», «більшість дослідників вважають».

Певне уявлення про наш край Кобзар мав — чув про нього від діда Івана, батьків, односельців, читав «Історію

русів». В археологічних записах Шевченка є опис Пересопницького Євангелія, створеного в Почаєві у 1556-1561

роках. Він порівнює це Євангеліє з почаївськими книгами, виданими в друкарні Почаївської лаври у XVIII столітті…

Відвідання лаври було основною метою відрядження.

Дорогою до Почаєва на початку жовтня 1846 року Шевченко на кілька днів завітав до Вишнівця. Поета вабило

родинне гніздо князів Вишневецьких, у замковій картинній галереї якого зберігалися полотна Рембрандта,

Гольбейна, Каналетто та інших великих художників, близько 600 портретів князів і королів.

Чомусь сам Шевченко у своїх творах не згадує про Вишнівець. Письменник і вчений Василь Щурат у травні 1905

року записав тоді вже від 80-літнього графського лакея Федора Кружилки деякі свідчення. Вони були опубліковані

1914 року і стали єдиним джерелом, яке вказує на перебування Шевченка у Вишнівці. Кружилка розповідав: «Це

зал, де він, було, як не малює, то щось пише. За щось таке його арештували…» В родинному маєтку Вишневецьких

у Вишнівці Шевченко досліджував архітектуру палацу, монастиря отців кармелітів, церков, вивчав їх іконостаси,

картини у замковій галереї, спілкувався з місцевими жителями.

У середині жовтня 1846 Шевченко відвідав Почаїв. Вивчав тут стародруки, цінні документи XVII століття.

Намалював чотири акварелі: «Почаївська лавра з півдня», «Почаївська лавра зі сходу», «Вид на околиці з тераси

Почаївської Лаври», «Собор Почаївської лаври» (нині всі зберігаються у Київському національному музеї Тараса

Шевченка), два ескізи — «Почаївська лавра зі сходу», «Собор Почаївської лаври (внутрішній вигляд)» і начерк

олівцем. В обласному архіві зберігається унікальний, оригінальний документ — Розпорядження Волинської духовної

Консисторії Духовному соборові Почаївської лаври про надання дозволу художнику Шевченку малювати види

Почаївської лаври та її околиць. (1846 рік). 20 жовтня того ж року записав кілька народних пісень: «Гиля-гиля,

селезень», «Ой, пила, вихилила», «Ой, у саду, саду». Є свідчення, що у Почаєві Тарас Григорович Шевченко

зустрічався з видатним польським скрипалем і композитором Каролем Ліпінським, слухав його віртуозну гру, про

що Кобзар пише у повісті «Близнецы». Кароль Ліпінський у 1818 році давав спільні концерти зі славетним Нікколо

Паганіні і за його заповітом отримав одну із скрипок маестро. Про Почаїв Кобзар згадує в поемах «Слепая» (1842),

«Невольник» (1845), «Петрусь» (1850), повісті «Варнак» (1853-1854). Дослідники вважають, що Т. Г. Шевченко

відвідав також деякі села поблизу містечка — Крутнів, Лідихів, Лопушне, Лосятин, Білокриницю та інші.

У Почаєві Тарас Шевченко поселився в новому будинку для прочан, що розміщувався біля пагорба при в’їзді до

комплексу монастирських будівель. В монографії «Шевченко і Західна Україна» дослідник Микола Дубина наводить

свідчення колишнього столяра Лаври Івана Станкевича, який бачив у книзі почесних гостей цього будинку

власноручний підпис Шевченка і дописку: «На храм 3 рубля серебром подаю». Цікаво, чи збережений цей запис

досі?

У листопаді 1846-го після Почаєва Шевченкові шляхи пролягли до Кременця. Кобзар побував у гімназії, ліцеї, вивчав

культові та інші мистецькі споруди, можливо, збирав і записав народні пісні, зробив деякі зарисовки.

Для Шевченка побувати в Кременецькому ліцеї означало більше, ніж піднятися на гору Бону. Він не приховував

захоплення цією освітньою інституцією, яка на початку XIX століття не поступалася європейським вищим

навчальним закладам. Із повісті Шевченка «Варнак»: «Мир праху твоєму, благородный Чацкий! Ты любил мир и

просвещение, как нам Христос его любить заповедал!» Про фундаторів і викладачів Кременецького ліцею, зокрема

про Тадеуша Чацького, Шевченко міг довідатися від професорів Київського університету імені святого Володимира,

який виник на матеріальній базі Кременецького ліцею.

Яскраві згадки про Кременець читаємо у повісті «Варнак». Персонаж твору, «возвращаясь из Почаєва, зашел в

Кременец посмотреть на Королеву Бону и на воздвигавшиеся в то время палаты, или кляштор, для Кременецкого

лицея.

Саме у приміщеннях колишнього єзуїтського монастиря розміщувалася Волинська духовна академія. Її Шевченко,

напевно, відвідав. Бо з пієтетом пише у тій-таки повісті про засновника Кременецького ліцею — попередника

семінарії — Тадеуша Чацького. Образ одного з викладачів польського історика Йоахіма Лелевеля виведено у повісті

«Художник». Ще в одній повісті — «Прогулянка із задоволенням і не без моралі», а також у «Щоденнику»

згадується українсько-польський поет Тимко Падура, життя якого пов’язане з Кременцем. У місті він міг почути

оповідь про мужню Ірву, про Дівочі скелі та записати їх, зробити замальовки. Шкода, що документальних

підтверджень цього нема.

Тогочасний поштовий путівник свідчить, що маршрут пролягав з Кам’янця-Подільського, де Тарас Шевченко

працював не більше тижня: дорога кликала на Волинь. Із Кам’янця Тарас Григорович міг навідатися на

Тернопільщину — до села Панівці Борщівського району. Принаймні у селі існують перекази, що поет гостював у

місцевого священика.

Музеї

— Ніколи не задумувався над цим, але в Україні лише три музеї Тараса Шевченка!

— Якщо музеї Тараса Шевченка є в далекій Канаді, Казахстані, Російській Федерації, то чого ж не повинно їх бути у

нас, на Тернопіллі, де поет провів чи не три осінні місяці життя далекого 1846 року? Варто визнати, що в Україні

лише три музеї Шевченка — Національний музей Тараса Шевченка (місто Київ, він має дві філії), Національний

заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка» (село Моринці, село Шевченкове (колишня Кирилівка), село Будище

Черкаської області), Шевченківський Національний заповідник (місто Канів Черкаської області). Правда, у Черкасах

є Музей однієї книги — «Кобзаря», та в Переяславі-Хмельницькому відкрито Музей Заповіту Тараса Шевченка.

Якщо все заплановане здійсниться, то з ласки Божої матимемо в Тернополі свій обласний

музей Тараса Шевченка — єдиний за таким статутом у державі і четвертий за рахунком в Україні. А місце в нашому

обласному центрі ніби й чекало стільки років на таке розумне й доленосне рішення. Плануємо в наступному році

добудувати до Дня Незалежності обласну наукову бібліотеку на майдані Мистецтв у Тернополі, а на місці

теперішньої (на бульварі Тараса Шевченка) буде обласний музей Тараса Шевченка (звісно, будівлю доведеться

капітально відремонтувати). На щастя, нас у цьому цілковито підтримав Президент України Віктор

Федорович Янукович, виділивши натакі благородні цілі необхідні кошти.

Пам’ятники

— Не домовляючись і спеціально того не роблячи, нині ми маємо на Тернопільщині майже півтори сотні монументів

Кобзареві.

— В Україні та за її межами існує багато пам’ятників Тарасові Шевченку. Одним з найкращих вважається пам’ятник

у Харкові, великі пам’ятники Кобзареві встановлені також у Києві, Дніпропетровську, Донецьку, Львові та інших

містах. За кордоном пам’ятники Шевченку встановлено на всіх материках, окрім Африки і Антарктиди. Подібного

вшанування творчого генія не досяг жоден інший зі світових народів. Гарні пам’ятники нашому поетові споруджено

в Росії (Москва, Санкт-Петербург), США (Вашингтон), Канаді (Вінніпег, Торонто), Польщі (Білий Бір, Варшава),

Чехії (Прага), Білорусі (Могилів), Грузії (Тбілісі), Угорщині, Парагваї, Узбекистані, Франції (Париж, Монтаржі),

Австралії (Канберра).

Що ж до нашої області, то за кількістю пам’ятників Тарасові Шевченку ми поступаємося лише своїм двом сусідам —

львів’янам і франківцям. Тепер навіть складно сказати точну цифру, скільки ж у нас пам’ятників Тарасові, тому

проводимо роботу з їх паспортизації у районах. Що цікаво, монументи Кобзарю встановлені в усіх без винятку

райцентрах нашої області, окрім Ланівців. Думаю, що до 200-річчя Тараса Шевченка цю прикру недоречність ми

виправимо. Коли закінчимо паспортизацію, то випустимо карту області із зображенням на ній усіх тернопільських

пам’ятників Тарасу. Мені самому хотілося б мати таку карту не лише в робочому кабінеті, а й удома. Плануємо й

фотовиставку зі всіма нашими пам’ятниками Шевченку. Думаю, що її представимо не лише в Тернополі, а й в усіх

районних центрах. Щоб свого не цурались і чужого научались…

Найбільше пам’ятників Кобзареві є у Борщівському районі — 18 (за попередніми даними), найменше — в

Лановецькому — всього два. У Чортківському районі — 11, Заліщицькому та Гусятинському — по 10.

Перший на Тернопільщині пам’ятник звели у селі Бурдяківцях Борщівського повіту до 50-их роковин смерті поета в

1911 році (до речі, це село, як і Залав’є на Теребовлянщині, має два монументи Кобзареві). До 100-ліття від дня

народження Т. Шевченка у 1914 році пам’ятники були встановлені у селах Залав’є, Лошнів на Теребовлянщині,

Лисичинці, Шили Збаразького повіту, Жуків Бережанського повіту, Лозівка — (тепер Підволочиського району). Ці

пам’ятники за роки польської окупації не раз нищили, проте згодом їх відновили.

— А в пам’ятниках Тарасові Шевченку в Тернополі, Теребовлі та Залізцях Зборівського району в фундаменти

кожного вмурована земля з могили Кобзаря.

— У нас завжди було багато розумних людей. І тоді, і тепер. Варто буде звернути увагу на могилу Миколи

Невеселого, автора чудового пам’ятника Тарасові у Тернополі (відкритий 1982 року). Щороку в будні та урочі дні

ходимо до «тернопільського Тараса», а мало хто знає, що могила Миколи Васильовича на міському цвинтарі у

Підгородньому одна з найжалюгідніших. 1 січня наступного року скульпторові сповнилося б 65. Гадаю, що до цієї

дати зможемо навести належний порядок на місці його вічного спочинку.

У нашій області немає міст, селищ і сіл, де б не було вулиці Тараса Шевченка. Спробуємо їх перелічити, як і назви

площ, скверів, селянських спілок, кінотеатрів, театрів, хорових колективів, навчальних закладів. Уже нині відомо,

що 330 тернополян (150 чоловіків і 180 жінок) гордо носять це славне і знане прізвище Шевченко. Найбільше їх у

Тернополі — 118, у Кременецькому районі — 60, Чортківському і Шумському — по 20, Бережанському і

Борщівському — по 14, Зборівському — 2, Козівському — 1. Є у нас два Тараси Григоровичі Шевченки: старший
(1970 року народження) мешкає в Підволочиську, а молодший (1975 року) — у Вербові Підгаєцького району. Три

населених пункти у своїх найменнях мають Кобзареве походження: село Шевченкове Підволочиського,

Гаї-Шевченківські Тернопільського, Кобзарівка Зборівського районів. Що ж до Тарасівки Збаразького району, то в

літописах воно згадується ще з XV століття, тому його назва не має прямого стосунку до Шевченка.

Шевченко в мистецтві тернопільських авторів та митців

— У недавньому листі до мене головний редактор Національної телекомпанй України наша землячка Христина

Стебельська пише: У Каневі, в залі музею Тараса Шевченка я бачила портрет Кобзаря, коли почула знакові слова

«Дмитро Стецько. Тернопіль» — то випросталася як «шевченкова тополя». Мистецтвознавці музею дуже пишаються

його твором — чула на власні вуха. Стецько створив модерного та харизматичного Кобзаря. Погляд Шевченка

спрямований так, що хочеш самому підгледіти, а куди дивиться Тарас?.. Я годину спостерігала за Його образом на

полотні, віддалялася і знову наближалася. Глиба-кремінь? Аристократ? Філософ?.. Хто Він на полотні? Відчувалося,

що Його Шевченко поза простором і часом. Цей Космос я ще не відгадала. Коло більшості робіт у новій експозиції

Музею Тараса Шевченка у Каневі хочеш подумати». А скільки ми маємо прекрасних живописних полотен, чудових

віршованих рядків, вишуканих скульптур тернопільських митців пензля і слова, які намагалися відобразити і

показати своє бачення особистості Кобзаря…

— І справді, до образу Кобзаря зверталися митці різних часів і поколінь. Образотворча Шевченкіана — явище доволі

значне у мистецькому просторі краю. Початок літопису образотворчої Шевченкіани стосується початку XX сторіччя,

коли галицькі автори влилися у всеукраїнський мистецький рух — за створення пам’ятника Шевченку у Києві

(1909-1913 роках). У конкурсі взяли участь своїми проектами два художники — вихідці з Тернопільщини —

Михайло Бойчук (1882-1937), уродженець села Романівка Теребовлянського району, представив варіант проекту

пам’ятника (малюнок, папір, акварель), що нині зберігається у фондах Національного музею у Львові імені Андрея

Шептицького. А в 1910-их роках Михайло Бойчук робить рисунковий портрет-начерк Тараса Шевченка, який можна

побачити у Львівській галереї мистецтв. У 1904 році до своєї персональної виставки Михайло Паращук з Варваринців

створив свій образ Кобзаря, а також плакетку з профільним образом поета.

Розкрити образ Шевченка прагнули усі митці, хто був причетний до розвою національного мистецтва: художники

Юліан Панькевич, Олена Кульчицька, Ярослава Музика, Олекса Шатківський, Антон Манастирський…

Що ж до творчості Дмитра Стецька, то соромно має бути тернопільській владі, що наш художник зі світовим іменем

презентує своє мистецтво деінде, лише не вдома. Вже цього року він успішно виставлявся у Києві, Луцьку та

Рівному, а 24 вересня його вітав Львів. Знаю Дмитра особисто, і, сподіваюся владні гріхи щодо його особистості

виправити. А для нашого майбутнього музею попросив митця написати ексклюзивний портрет Кобзаря. Впевнений,

що він аж ніяк не поступатиметься Канівському.

Не забуваймо і про оригінальну Шевченкіану Івана Марчука і унікальний «Кобзар», ілюстрований його роботами.

Марчук планував створити сто полотен на теми Шевченкових творів. Якби це сталося, ми мали б унікальну

пластичну епопею, таку, якої не має аналогів ні за художнім задумом, ні за кількістю робіт. На превеликий жаль,

втілити в життя грандіозний задум не вдалося. Головна причина — вкрай агресивна реакція владних чиновників від

мистецтва, котрі «пронюхали», що Іван Марчук ілюструє «Кобзар», якого тоді видавали з купюрами (надворі була

середина 1980-их), а до самого поета ставились як до легалізованого «буржуазного націоналіста». Митець встиг

написати сорок два твори, які нині стали окрасою Національного шевченківського заповідника на Чернечій горі, а

один — Національного музею Кобзаря у Києві. Сподіваюся, що чимало робіт Івана Степановича матиме й

Тернопільський обласний музей Тараса Шевченка.

Хочемо восени наступного року провести пленери для найвідоміших художників і скульпторів у Почаєві, Вишнівці та

Кременці: Єдина і визначальна умова буде для кожного: Показати Тараса Шевченка таким, яким він був у нас — на

33 році життя. Тим самим зможемо відкрити світові молодого Тараса, адже нині у більшості зображень — портрети

Шевченка зрілих років, а то й видається ніби 60-літнім. Всі ми звикли бачити шляхетного Шевченка таким собі

лисуватим вуйком з довгими вусами. А у 2012-му, також восени, на подібні пленери в тих же місцях запросимо

33-річних митців, які зможуть відобразити Тараса — свого ровесника. Усі роботи стануть експонатами нашого

музею.

Вважають, що Тарас Шевченко зробив зарисовки замку з боку Старого Вишнівця і призамкової церкви з півдня. На

жаль, ці його роботи не збереглися. Але це може бути прекрасною темою для пленерів.

Цілком можливо, що Кобзареві переповідали легенду, як ще о тій порі, коли не було монастиря, в XIII столітті (1261

рік), пастухи побачили на місці, де тепер джерело, Божу Матір. Слід від ноги лишився на землі, і з нього почала

сочитися вода. Монастир збудовано на скелі, води поблизу нема, й поява її у ступні справжнє диво. Відобразити

уявний погляд на це Шевченка зможуть теперішні художники і скульптори, яких ми зберемо в Кременці.

У лаврі Тарасу Григоровичу, очевидно, показували печеру в скелі, де преподобний Іов перебував в усамітненому

богоміллі. Нині в Печерній церкві (1774 рік), покрівля якої служить терасою головного входу в собор, зберігається ще

одна реліквія лаври — мощі Іова. Також — підґрунтя для роботи і творчих пошуків нинішніх митців у Почаєві.

— На Тернопільщині звіддавна не було такого літератора, який би не вважав за честь написати присвяту

Шевченкові.

— Слово Тараса Шевченка вперше заясніло на землі галицькій, вже на початку 40-их років XIX сторіччя. Тарасів

«Кобзар» (1841), а, можливо, й альманах «Ластівка» (1841) з його віршами справили величезний вплив на

формування світоглядних позицій та національних почуттів діячів «Руської трійці», яких зібрав під своє крило

випускник Бережанської гімназії отець Маркіян Шашкевич. У наступні десятиліття зберігачами і популяризаторами

творчості національного Бога, яку нас величали славного Тараса, були уродженці Тернопілля — австрійський

письменник Карл Еміль Францоз (із Чорткова), видатний літературознавець, видавець і громадський діяч зі

Шляхтинець Олександр Барвінський, якого радянська історико-філософська наука називала чи не найзатятішим

«буржуазним націоналістичним фальсифікатором» творчої спадщини Тараса Шевченка. Мали за щасливу мету

служити Шевченковій Україні видатний вчений-електротехнік, наш краянин Іван Пулюй, вчителі Тернопільської

гімназії Петро Головацький та Клим Мерунович, очільники НТШ у Львові, майбутні академіки НАН України

Володимир Гнатюк з Велеснева, що в Монастириському районі, та Кирило Студинський з притернопільської

Кип’ячки, а також багатолітній редактор газети «Буковина» Осип Маковей (який проживав і помер у Заліщиках),

відомий славіст з Бережанщини Мар’ян Якубець, педагог Дмитро Макогон (батько Ірини Вільде, походив з

Хоросткова), історик галицького театру Степан Чарнецький зі Шманьківців (Чортківський район), автор слів

славнозвісної пісні «А ми тую червону калину…»

Відома поетка з Денисова, що у Козівському районі, Іванна Блажкевич ще в 1911 році написала перший вірш про

славного Кобзаря, який називався «Піввіку уже в могилі». Доброї слави зажили написані пізніше й п’єси (сценічні

картинки) «Тарас Шевченко у дяка» та «Діло в честь Тараса».

Кілька віршів присвятив Шевченкові і наш краянин Богдан Лепкий. Мабуть, найкращим з них є «Благословенна най

буде година», що з’явився друком у «Краківських вістях» 10 березня 1940 року.

Благословенна най буде година,

І тая хата, і село,

Що Україні принесло

З великих найбільшого сина…

Коли ж упорядкуємо світлу постать Шевченка в поезії, образотворчому та декоративно-прикладному мистецтві

тернопільських авторів і митців та визначимося з обсягами, тоді може вестися мова про видання своєрідної книги, а

може, їх буде декілька…

Шевченківські лауреати

— Шкода, що жоден з Тернополя майже за піввікову історію її існування такінеудос-тоївся звання лауреата

Шевченківської премії. Зате ми гордимося, що 11 наших земляків гордо носять це високе звання.

— У галузі літератури та мистецтв щорічно присвоюється Шевченківська премія — одна з найпрестижніших

державних відзнак України. Гордістю Тернопільщини є 11 лауреатів — вихідців з нашого краю. У різні роки

лауреатами Державної, а тепер Національної премії України імені Тараса Шевчейка ставали: художниця з Бережан

Олена Кульчицька (1967), скульптор із села Староміщина Підволочиського району Ярослав Мотика (1972),

художник-декоратор з села Зелений Гай Заліщицького району Володимир Шевчук (1982), хоровий диригент з села

Великі Загайці Шумського району Андрій Кушніренко (1984), поет з Острівця Теребовлянського району Роман

Лубківський (1992), поет-політв’язень з Росохача Чортківського району Степан Сапеляк (1993), літературознавець,

прозаїк і драматург з Вербовця Лановецького району Григорій Штонь (1996), живописець з Москалівки Лановецького

району Іван Марчук (1997), письменник з Королівки Борщівського району Роман Андріяшик (1998),

поет-політв’язень із Дзвинячої Збаразького району Іван Гнатюк (2000), композитор з Ниври Борщівського району

Віктор Камінський (2005).

Якщо Лановеччина має лише два пам’ятники Тарасові Шевченку, то вона й має аж двох лауреатів Шевченківської

премії. Два — вихідці із Борщівського району, по одному — з Бережанського, Підволочиського, Заліщицького,

Шумського, Теребовлянського, Чортківського, Збаразького. У дев’яти з 17 районів області є Шевченківські лауреати.

Десять з одинадцяти народилися в селі.

На середину жовтня плануємо зустріч у Тернополі (в майбутньому обласному музеї Тараса Шевченка) з усіма

лауреатами престижної премії — нашими земляками, з тими, хто нині живе і успішно несе у світи Шевченкове

слово. На щастя, вісім з 11 зможуть висловити свої думки, настанови і побажання щодо створення нашого обласного

музею Тараса Шевченка. Сподіваємося, що вони зможуть першими поповнити експонати майбутнього музею —

творами мистецтва, літератури тощо.

«…А колись то буде!»

— Незгасний талант нашого пророка кликатиме до себе прийдешні покоління доти, доки житиме на Землі бодай

один українець. Йшли, йдемо і будемо йти до нього нев’янучою любов’ю.

— Нині Тарас Шевченко для нас більше, ніж поет, — він національний пророк і великий мученик, розіп’ятий і

воскреслий. «Він був кріпаком, і став велетнем у царстві людської культури, — влучно підмітив Іван Франко. —

Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в

мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори».

Бачу, з яким натхненням до створення обласного музею Тараса Шевченка я підійшов сам, а також робоча група, яка

вже приступила до роботи в різних напрямках краєзнавчої, історичної, архівної, літературно-мистецької, пошукової

діяльностей. Гадаю, що у нашому музеї кожен зможе відчути душу Кобзареву. Усім життям, усім током крові

народжуймо в собі Шевченка. Кожен — хоч іскру. Іскру — кожен. Усі разом — буде Україна!

Кожен з нас може долучитися до святої справи — раритетними книжкою, портретом, рушником, гобеленом,

вишивкою, віршем… Кожен — хоч іскру. Іскру — кожен. Усі разом — буде народний музей Кобзаря!!!

Як писав Тарас Шевченко у «Щоденнику»: «… хоч і не швидко, матері його ковінька, а колись то буде!»

Розпочніть писати і натисніть enter для пошуку