У голови облдержадміністрації Михайла Цимбалюка графік роботи такий насичений, що це інтерв’ю довелось брати в неділю. І ми з Василем Бурмою були не єдині, хто в цей вихідний прийшов у обладміністрацію. В коридорі на зустріч з Михайлом Михайловичем чекало ще кілька людей. Але виділена нам година, яка, щоправда, розтягнулась на півтори, була нашою. То ж була можливість спокійно запитати нового керівника області про все, що нас цікавило. А запитань було багато, і шкода, що нема змоги повністю подати в газеті всі відповіді. То ж обираємо, на наш погляд, найцікавіші і найактуальніші.

У владу не можна йти з почуттям помсти

— Почнемо з лірики. В одній з пісень співається: «Не повертайтесь на круги своя, нічого це, крім болю, не приносить…» Ви, напевно, можете заперечити: ваше повернення на Тернопілля було хоч і несподіваним, та все ж радісним.

— У непростий для всіх нас час, пішовши з посади голови облдержадміністрації, я все ж мав надію на повернення. І хоч кажуть, що в одну річку не можна увійти двічі, і вже річка змінилася, і той, хто йде, також міняється. Хотілося б лише молити Бога, щоб це було в кращий бік. Нині прагну, щоб той досвід, який набув після 2004 року, працюючи в центральному апараті МВС, і на Львівщині — двічі, і на Полтавщині, приніс користь нашій тернопільській громаді.

До речі, де б я не працював, ніколи не був байдужим до того, що відбувалося тут. Спілкувався з нашими земляками, тішився, коли були певні успіхи, а вони все-таки були. Переживав, коли траплялися явні перекоси або ж речі, які не приносили користі.

— Не можу не згадати останнього нашого з вами інтерв’ю: це був кінець 2004-го. Ви тоді один з небагатьох керівників області, а може, і єдиний, вийшли на майдан, і сказали, що ви з народом. Як нині оцінюєте і той час, і той свій крок? Не жалкуєте, що вчинили саме так, а не інакше?

— Ні, не жалкую ні за чим, що робив тоді. У 2005-2007 роках, коли після посади голови облдержадміністрації я очолив найменший і найскладніший департамент Міністерства внутрішніх справ, їздив багато по країні і завжди дивився на всі речі крізь призму тієї посади, на якій був тут. Той період, як лакмусовий папірець, показав, хто є хто, хто як може поводитись в екстремальній ситуації. Нікого не звинувачую, ні на кого не ображаюсь. Ті чи інші люди, які тоді повелися не так, тепер шукають пояснення і чомусь каються переді мною. Вважаю, що людиною не може керувати образа, бажання зведення рахунків, тому що це — крок в нікуди.

Усе пізнається в порівнянні. Я розумію тих людей, які хотіли кращого, це природне бажання кожного з нас. Але, знаючи багато речей, яких не могли знати прості люди, було прикро і гірко, що їх чекає розчарування. Бо це не реально було створити кожного року по мільйону робочих місць, повернути всіх із-за кордону. Я бачив, що це утопія. Хотілося б, звичайно, щоб ті п’ять років, які минули, були кроком вперед. На жаль, цього не сталося. Я навіть не думав, що можна настільки розвалити, скажімо, виконавчу дисципліну. В свій перший прихід в облдержадміністрацію я в значно кращому стані прийняв і господарку області, і систему та структуру влади. Хоча є і позитиви. Є цікава молодь, з якою треба працювати.

— Хочу вам заперечити: попри те, що минула влада в багатьох випадках не могла собі дати ради з тими чварами в економіці, в керованості країною, вона зробила те, чого до неї не робив ніхто, — в плані національного відродження. Те, по чому б’є нинішня влада. Хіба можна нині звужувати застосування української мови, не визнавати національно-визвольного руху? Президент ніби в стороні, але його оточення робить речі, які я, наприклад, не сприймаю.

— Президент дав доручення, і прем’єр вже вчиться української мови, і міністр внутрішніх справ. Я знаю Віктора Януковича давно, ще з тих часів, як він очолював Донецьку облдержадміністрацію. Йому теж непросто було вивчити українську, але він це зробив. Погоджуюсь, деякі чиновники справді не там стараються, але ми бачимо, як Президент жорстко реагує на неадекватні вчинки. Він чітко заявив, що не всі витримають цей хід команди вперед. І в цьому поході багато хто залишиться позаду. Через це ми ще побачимо реакцію Президента на багато речей.

А щодо і Бандери, і національно-визвольного руху, тут не винні ті, хто в Києві. Це завдання місцевої влади. Ніхто не забороняє нам сповідувати і робити речі на регіональному рівні таким чином, щоб нас там визнали і побачили. Ось збудували в Тернополі пам’ятник Степанові Бандері. На третій день роботи на цій посаді пішов до нього і був вражений: довкола бур’яни, вицвілий вінок… Туди ніхто не ходить! Я питаю міського голову, як можна було допустити таке. Це ж поглумилися над історією, над пам’яттю, над цими людьми. А суспільство настільки зашкарубло, що йому головне, аби був пам’ятник, дарма що в бур’янах. Невже на це треба великих грошей? І найприкріше: коли міський голова приніс мені документи і показав того, хто мав виконати ці роботи, то це той, хто нині на всіх біг-бордах Тернополя, хто, виявляється, винен у міський бюджет декілька мільйонів.

Тобто не в усьому винна центральна влада. Вона підтримує сильних, сильні регіони. І ми маємо всі підстави для того, щоб нас там поважали.

— Минулих п’ять років, особливо коли ви були в департаменті МВС, у мене складалось враження, що для вас це було своєрідним засланням.

— Справді, було непросто, насамперед у психологічному плані. Сім’я залишилася тут, у Києві я винаймав квартиру. Складно й тим, що, коли очолював область, — це один масштаб, а коли в департаменті 25 підлеглих — це зовсім інше. Але я себе налаштував: я повинен продемонструвати, що зможу працювати на будь-якій посаді, якщо мені доля дає шанс. І в принципі ми вперше тоді, хоч і нажив собі ворогів, доводили, що в Україні існує проблема дитячої бездоглядності й багатьох інших проблем.

Мене інколи критикували, зокрема у Полтаві, що багато займаюся соціальними проектами. Що я, наприклад, вибрав усі сім’ї, де десять і більше дітей, і в Решетилівці взяв одну таку сім’ю під свою опіку. Я там знав і вітав кожну дитину з днем народження, шукав спонсорів, щоб відправити тих дітей на море. Коли старша донька вийшла заміж, а зять був безробітним, працевлаштував його. Це, звичайно, не входило в мої функції. Та вважав, що це мій обов’язок як християнина і як людини, яка може комусь допомогти.

Тобто я вважаю, що це для мене був великий досвід. Складно було і цікаво. Тому що один менталітет у Львові, зовсім інший — у Полтаві. В Полтаві розмовляв тільки державною мовою і всі мої російськомовні заступники і керівники служб спочатку мене за це критикували, а потім і їм стало цікаво. Я їх переконував, що київсько-полтавський діалект складає основу української мови, то як же можна відмовлятися від свого?

Спиртозаводи не приватизують

— Знаю, багато з того, що ви не встигли втілити в свій перший прихід у виконавчу владу, прагнете надолужити тепер.

— Так, хочемо відродити добру традицію, яка в нас уже була, щодо взаємообміну дітьми на відпочинок. Це зближує людей. З останніх таких кроків: ми запрошуємо делегації з усіх областей на прощу в Зарваницю. Я підписав запрошення усім головам облдержадміністрацій. Дехто з них вже виявив бажання. Хай вони будуть і на прощі, і в Почаїв заїдуть, якщо їм це ближче. Але завдання — щоб вони побачили: рівень культури на Галичині в зв’язку з тим, що ми найбільш релігійна область, все-таки вищий і ми це пов’язуємо з духовністю. І по лінії міліції у нас майже найнижчий рівень злочинності. Це теж пов’язуємо з тим, що тут люди і більш духовні, і зберігають українську культуру, народні традиції.

Але треба бачити й інший бік, зокрема те, скільки ми на себе заробляємо, а скільки дають інші області. Наприклад, та ж Полтавщина є п’ятою з бюджетоутворення в державі. Вона нині використовує на себе в межах 15-20 відсотків зароблених грошей, все інше віддає в центр. Я дав доручення встановити, а скільки ми заробляємо на себе. Може, наберемо відсотків 15, решту отримуємо з центру, зокрема на соціальну сферу, медицину, освіту, культуру. Тож коли говоримо про регіональну політику, маємо почати із з’ясування того, що ми заробляємо на себе.

— У мене є контраргумент з цього приводу. Скільки б ми, як мовиться, не посипали голову попелом, виникає резонне запитання: чи в нас така ситуація з економікою склалася тому, що область мала бездарне керівництво, чи тому, що цей край за певними технологічними схемами просто розграбували? Власники цукрових заводів, тих, що залишилися, сидять у Верховній Раді. Що зробили з м’ясокомбінатами — це ж не місцеві люди їх приватизували і знищили. Тепер під загрозою спиртозаводи. Та якби вони працювали і нам залишили акцизні збори, то, напевно, ми обійшлися б і без дотацій. Але нам не тільки не залишають акцизів, але й вже наші заводи хочуть забрати…

— Можу доповнити цей перелік. У 2004 році були дані конкретні доручення керівництва держави щодо комбайнового заводу. Якщо ви пам’ятаєте, ми вели вже переговори і був реальний інвестор, а там ще було декілька «живих» цехів. Нині, як мені доповідають, усе вирізали, все продали…

— А на сесії обласної ради, коли розглядали це питання, навіть не змогли з’ясувати, хто власник заводу, тільки був виконавчий директор.

— Отож справді бездарною була влада. Погоджуюся з вами щодо цукрових заводів. Тепер, слава Богу, з’являється новий власник, який є своїм. Скажімо, Гута. У четвер ми плануємо зустріч на базі Козівського заводу з усіма власниками цукрозаводів на території області. Обговоримо наші проблеми.

Щодо спиртової галузі, то жодної її приватизації не буде. Це вже спростовано на рівні Президента і прем’єра. Але ми повинні проаналізувати роботу цієї так званої закритої галузі. Бо до декого є дуже багато питань. Вони прикривались тільки податками, а тепер, розповідають, дехто показував документи, що спирт вивозили за кордон, а туди не йшли спиртовози. Туди везли тільки пачку документів штампи проставити. Той весь спирт розливався на нашій території і продавалась ліва горілка. Але з держави бралось повернене ПДВ. Тобто треба навести лад, показати громадськості, хто чим займався. Завдання ставиться чітке: щоб спиртозаводи працювали, щоб люди мали робочі місця, щоб сплачувались податки, щоб випускалась продукція, але вона повинна бути максимально виведена з тіні.

З цього приводу я спілкувався зі своїм попередником Ярославом Сухим. Він мені підказав, у якому напрямку йти. І мені дуже приємно, що Президент дав чіткі доручення прем’єру і тепер це питання зняте. Жодної приватизації спиртозаводів не буде, а порядок наводити треба. Я вперше спілкуюсь на цю тему з вами і взагалі з журналістами. Була остання розмова в Києві, є конкретні доручення. У вівторок до нас приїжджає керівник концерну «Укрспирт». Президент сказав, щоб усі заводи працювали на повну потужність, використовуючи при тому найперше тернопільську сировину. А то звідки її тільки не возили…

— В інтерв’ю іншим виданням ви казали, що і бібліотека буде добудована, і архів, і кілька об’їзних доріг, і за п’ять років з’явиться п’ять гарно обладнаних стадіонів… Скажіть, де ви знайшли чарівника, який все це фінансуватиме? Чи ми проб’ємося в державні програми і нам допоможуть з державного бюджету?

— Ми вже пробилися в державні програми. Адже ще в 2004 році зробили на бібліотеці те, що є й до сьогодні — справа далі не просунулася. Нас підтримав Президент і щодо добудови архіву, є постанова Кабміну про відповідне фінансування. Хоч багато чого вже треба переглянути. Пройшов час, і вже не можуть бути використані, скажімо, ті стелажі, які були запроектовані спочатку, і система кондиціювання, і рівний дах. Усе це необхідно переробляти. Архів буде, і підрядник уже розпочав роботу. З коліс доведеться уточнювати документацію.

Щодо бібліотеки: я запросив керівників навчальних закладів, усіх фахівців цієї галузі, щоб вони запропонували, якою ми хочемо бачити бібліотеку сучасності і майбутнього. Такою, як була запроектована в кінці вісімдесятих, вона вже також бути не може. Адже час змінився. Там тепер, скажімо, треба робити потужні комп’ютерні зали. Я запросив до співпраці і наших фахівців, і київських. Щоб усе, що є позитивного в Україні в цьому напрямку, ми могли змоделювати і тоді тільки провести розрахунки, скільки реально потрібно грошей на добудову. Я думаю, за рік, максимум — за два ми зможемо її завершити, просто треба знати ціну питання.

Є тема по школах. Я вже виїжджав у Підволочиський район. Дякуючи Олегові Крижовачуку (він, до речі, бере на себе фінансування будівництва шкільного басейну), ми хочемо зробити цю школу школою майбутнього. Там уже розпочали активні роботи. Єдине, що той підрядник, який їх виконує, не витримує і ми шукаємо іншого, місцевого. Така ж школа незавершена в Монастириському районі. Коли буду в Козовій, після наради на цукровому заводі, хочу заїхати у Великий Ходачків, там теж є незавершена школа-довгобуд.

По дорогах: будемо завершувати будівництво об’їзних Дружба-Теребовля з виходом за Деренівкою та бережанської. І найбільше завдання, яке ставлю для себе на найближчих п’ять років, — це об’їзна міста Тернополя. Деякі бюрократи мене переконують, що треба прийняти в експлуатацію об’їзну по вулиці 15 Квітня. Але це не об’їзна, це вулиця Тернополя. Тому я заборонив підписувати ці документи, хоч всі вони були вже готові. Ми піднімаємо проект, який був уже майже готовий, — будівництва об’їзної від вишки, як їхати на Збараж, між Смиківцями і Ступками за Великі Гаї і вихід аж за м’ясокомбінатом — оце буде реальна об’їзна дорога.

— Ви тільки три тижні працюєте головою облдержадміністрації, а вже до стількох проблем дійшли руки. Таке враження, що ви й не покидали області.

— На розкачку нема часу. Я хотів би тут попрацювати довго і спільними зусиллями з громадою краю зробити ті добрі речі, які ми можемо зробити. Депресивність, якою нам інколи дорікають, — це в душі, а насправді ми не депресивний регіон. Тільки треба працювати. Влада — це не школа перевиховання, не школа підвищення кваліфікації. Люди повинні прийти і одразу включатися в роботу. Шлях пройде той, хто йде і хто сильний.

Про погони, сім’ю і найбільшу мрію

— Кілька запитань особистого плану. Ви якось сказали, що з великою повагою ставитесь до погонів. Чи не хочеться вам інколи одягнути форму — для себе, для своєї душі?

— Справді форму люблю, бо вона дисциплінує і не дає забувати, що на погонах є символ держави. Завжди казав це своїм підлеглим, особливо тоді, коли вони ганьбили свою державу і честь цих погонів. Коли вдягаєш форму, то це дає можливість психологічно самому себе підтягувати.

Але якщо відверто, вдягати її нині мені не хочеться. Не кажу, що тут легко, але там складніше. Я тут маю більше можливостей робити добро. В погонах менше таких можливостей. Тут ти можеш керуватися емоціями, а там, коли є закон і є перед тобою людина, що має відповідати за той чи інший проступок, можливо єдиний, ти не можеш уже керуватись ними.

Тобто тут я маю можливість тепер займатись більш улюбленою справою. І хоч це призначення було для мене зненацька, я вдячний Президентові за нього. По-перше, нарешті сплю в себе вдома, а це дуже важливо. А по-друге, хай не ображаються мої земляки-франківці, я на Тернопіллі вже 30 років і приріс до цієї землі. І як би це пафосно не звучало, хочу кожним своїм подихом, кожним своїм кроком щось для неї зробити.

— Скажіть: а який ви чоловік, який батько?

— Якщо відверто: я не є ідеальним чоловіком. Тому що інколи той негатив, якого набираюся за робочий день, дружина змушена брати частково й на себе. Але вона мене розуміє, вона мудра, хоч і з непростим характером. Найсвіжіший докір: «Ти був дуже добрим чоловіком, коли ми спілкувались телефоном». Але я їй вдячний за терпіння, за розуміння, за те, що вона взяла на себе усі домашні клопоти. Через те завжди прошу вибачення, як щось не так. Не вмію гніватись і хочу швидше залагодити будь-яку прикрість. І сина в більшості виховувала дружина.

— Але, кажуть, він виріс у вас міцним чоловіком.

— Так. Був певний період, що я, можливо, його занадто жорстко виховував. Та він став справжньою людиною і я пишаюсь ним. Приємно, що він працює над собою, удосконалюється. Трудиться в страховій структурі, тягнеться до благодійності, що мене теж дуже радує. Я щиро хотів би, аби у нього були такі ж діти, який у мене син.

— Попри всю свою зайнятість ви знайшли можливість прийти в театр на закриття сезону. Театр — ваша давня любов. А ще чому віддаєте свій вільний час, хоч, як я розумію, у вас нині з ним сутужно.

— Справді, вільного часу немає. Я колись любив виїжджати на полювання. Більшість звірів не стріляю. Можу вполювати тільки або кабана, або вовка, і колись було — ведмедя. Взагалі, полювання для мене — це швидше шанс поспілкуватися з природою і з тими близькими, яких хочу бачити.

Якщо випаде хвилина (ще не випадала), хотів би в себе вдома на подвір’ї, або в Іванівці Підволочиського району, звідки родом дружина, розвести вогонь і приготувати рибу та овочі на грілі. З такою пахучою олією з Полтавщини. Я вже знаю в ній смак.

— А для мрій ще є місце у вашому житті?

— Ось у мене на столі лежить збірочка віршів улюбленої поетеси Ліни Костенко. Її випустили для мене мої підлеглі на Полтавщині в єдиному екземплярі і туди ввійшли вірші, більшість з яких я цитую і знаю. Маю мрію, щоб попри всю свою зайнятість Ліна Костенко приїхала до нас і провела творчий вечір. Хочу залучати митців, особливо з такими іменами як Ліна Костенко, Іван Марчук, до того, щоб наші люди ставали освіченішими, добрішими.

— А якої підтримки чекаєте від преси?

— Про себе ніколи не любив читати, щиро вам кажу. А від журналістів просив би толерантності й об’єктивності.

— Дякую за інтерв’ю.

Розпочніть писати і натисніть enter для пошуку