Ідучи на інтерв’ю до голови обласної державної адміністрації Михайла Цимбалюка, пригадала нашу розмову шестилітньої давності. Тоді, у березні 2004 року, у «Свободі» був надрукований мій матеріал під заголовком «Допоможіть спочатку одній людині, а потім — усій планеті». Ці слова належали генералу, тодішньому губернаторові області Михайлові Цимбалюку.

Життя щоразу вносило свої корективи. Пізніше працював на різних відповідальних посадах. Його службова кар’єра стрімко зростала. Та, здасться, де б не був, завжди залишався вірним своєму життєвому девізу: спішити творити добро.

Власне про це, про важливі господарські питання, які потребують першочергового вирішення, наша сьогоднішня розмова з неординарною цікавою людиною — головою ОДА, генерал-лейтенантом міліції Михайлом Цимбалюком.

— Михайле Михайловичу, уже з перших днів приходу в область ви заявили про необхідність створення стратегічної програми розвитку краю. Одним з її напрямків є вирішення проблеми так званих довгобудів: обласних архіву, бібліотеки, інших важливих об’єктів, зокрема об’їзних доріг. Тобто те, з чого ви починали ще у 2004 році, але чого так і не завершили ваші наступники.

— Прикро, що минув час і дещо із запланованого десять років тому уже не відповідає вимогам сьогодення. Приміром, архів. Ми провели розширену нараду з керівниками будівельних організацій, відповідних управлінь обласної адміністрації, спеціалістів архіву з метою термінового корегування всієї проектної документації. Сьогодні є сучасніші технології, завдяки яким з’явилися можливості збільшити у два з половиною рази площі для архівних матеріалів. Те ж стосується вимог протипожежного захисту. Час виокремив і проблему даху, який необхідно робити шатровим, Що є обгрунтованим для нашої місцевості, а не плоским, як маємо зараз і який уже потребує ремонту. Тож за моїм дорученням готують технічне рішення і цього питання. У найближчі дні почнуться роботи. Є розуміння, підтримка Президента України Віктора Януковича, Кабінету міністрів щодо виділення 12 мільйонів гривень на добудову архіву. Сподіваюся, що до кінця року, максимум на початку наступного, здамо його в експлуатацію, повністю перевеземо всі архівні матеріали, які сьогодні нищаться у пристосованій будівлі, у нове приміщення.

Щодо обласної бібліотеки. У 2004 році нас справді підтримав уряд, тодішній Прем’єр-міністр, а сьогоднішній Президент, і були виділені кошти хоча би для консервації недобудови. Тоді перекрили, утеплили приміщення, вставили вікна. Жаль, що за останніх п’ять років там майже нічого більше не зроблено. Знову ж таки втрачено час, потрібно вносити зміни в проектно-кошторисну документацію. Щоб цей храм книги по-справжньому слугував для проведення науково-практичних, читацьких конференцій з використанням сучасної комп’ютерної техніки, семінарів, культурно-мистецьких заходів як обласного, так і всеукраїнського та міжнародного рівнів. Я хочу, щоб спеціалісти врахували досвід, який є в Україні, зокрема в області, у вищих навчальних закладах, за рубежем. Щоб до першого вересня підготували пропозиції, які обов’язково винесемо на обговорення громадськості, аби спільно вирішити, якою бути обласній бібліотеці. А щодо фінансування я мав уже розмову з Прем’єр-міністром, щоб у бюджет наступного року, а можливо, частково ще і поточного, після уточнення бюджету, закласти кошти для завершення цього довгобуду, який є пам’ятником безгосподарності влади.

— Минулого тижня ви побували у Скориках Підволочиського району…

— Ми провели спільну нараду з районною владою, з Героєм України Олегом Петровичем Крижовачуком. Я вдячний цій людині за ініціативу побудови у селі сучасної школи, за фінансування цього проекту. Школа у Скориках, куди будуть довозити дітей старших класів, має стати центром навколишніх сіл. Навчальним закладом з новітніми технологіями облаштування, сучасним стадіоном, гаражами для двох автобусів, басейном. До речі, є згода міністра освіти і науки Дмитра Табачника: якщо здамо в експлуатацію нову школу — отримаємо для області три шкільні автобуси.

Плануємо також добудову ще двох шкіл: одну у тому ж Підволочиському, іншу, залишену напризволяще, — у Гориглядах Монастириського районів. Взагалі, зосередимося на тому, що реально можемо зробити. Вдалося відстояти 12 мільйонів гривень стабілізаційного фонду. Ці кошти використаємо на освітлення вулиць, ремонт дахів деяких будівель обласного, районних центрів, на заміну ліфтового обладнання. Найбільше тривожить проблема відсторонення коштів, яка виникла, як з’ясувалося, тому, що чиновники вчасно не подали узагальнену інформацію. І це ще раз свідчить про те, що під лежачий камінь вода не тече. Держава допомагає тим, хто щось робить. Тому ці 12 мільйонів гривень насамперед будуть спрямовані на Збаражчину, Зборівщину, Теребовлянщину.

— Ще одна проблема: дороги. Навіть у Тернополі деякими вулицями уже страшно не лише їздити, а й ходити.

— Це справді так. Дороги в області у дуже занедбаному стані. Позавчора я мав розмову з керівником «Укравтодорогу». Є попередня домовленість і вже, до речі, проводиться тендер на будівництво об’їзної дороги навколо Микулинців та Теребовлі. Вирішується також проблема виділення землі під будівництво об’їзної дороги навколо Бережан. Практично відсутня об’їзна довкіл Тернополя. Адже вулиця 15 Квітня — це вже межа міста, як і Петриків. Тому сьогодні необхідно відстояти у столичних кабінетах дозвіл на будівництво сучасної дворядної дороги, яка обминатиме усі залізничні переїзди — там будуть шляхопроводи. Для забезпечення фінансування важливо включити цей проект у загальнодержавну програму розвитку.

— Тернопілля — область сільськогосподарська. Але якщо ще оремо і сіємо, то м’ясо і молоко українського виробництва купуємо здебільшого на ринку — з приватних господарств. А взагалі в основному споживаємо низькосортні ковбаси, виготовлені з імпортованих порошків.

— Тому й ставлю завдання терміново підготувати регіональну програму відтворення тваринницької галузі, яка, на жаль, в області фактично знищена. Вже деякі наші керівники сільськогосподарських підприємств, фермери уклали угоди про закупівлю за кордоном елітної породи ВРХ. Важливо, аби такі знані на Тернопіллі люди, як Олег Крижовачук, Антон Білик, Петро Гадз, Іван Чайківський, Іван Гута, інші, долучилися до цільової програми розвитку тваринництва не лише регіону, а й держави. Тому що держава допомагає й стимулює, але ініціатива повинна іти від нас.

Є проблема і зі свинарством, хоча за півроку спостерігається деяке підвищення кількості поголів’я. Теж завдяки трьом, максимум п’яти господарствам, які займаються цим уже на професійній основі, як, приміром, у Настасові Тернопільського району.

Взагалі, і держава, і влада в області повинні зробити все, щоб захистити свого, місцевого, товаровиробника, створити для нього реальні ринки збуту.

Існують серйозні труднощі в області і зі зберіганням та реалізацією збіжжя. Токи знищені, сучасних елеваторів нема. Зерно, котре у нашій місцевості використовують передусім як фуражне, втрачає якість. Дуже мало є сучасних комбікормових заводів, через те, повторю, майбутнє Тернопільщини — у розвитку тваринництва, птахівництва.

Є й інша цікава тема, яка стосується ріпаку. Хоч це і технічна культура, але до 30 відсотків площ можемо використовувати, зважаючи на сівозміну. Слід врахувати те, що нині ціна ріпаку зростає. Ми реалізуємо його насіння переважно як сировину. А слід налагодити виробництво хоча б напівфабрикатів. Наприклад, випуск ріпакової олії, можна з ріпаку виготовляти й біопальне. Тобто, зараз ідуть напрацювання, пошук інвесторів. Уже навіть є кілька варіантів.

— Пріоритети розвитку ви поставили і перед медичною галуззю.

— Так, є певні задачі і плани. Кількість ліжкомісць не підвищить якості здоров’я наших людей. Необхідне насамперед новітнє діагностичне обладнання. Через те будемо працювати у кількох напрямках. Усім, наприклад, нині відоме прізвище академіка Володимира Козявкіна. У нього є ідея щодо створення регіональних реабілітаційних центрів, яку підтримує і Міністерство охорони здоров’я. У цих закладах буде проводитися лікування та реабілітація дітей з післяродовими травмами, ДЦП, іншими патологіями. А також і дорослих після інсультів тощо. Цей пілотний проект передбачає фінансування від Міністерства охорони здоров’я. Звісно, хотілося б, аби ми змогли залучити в область кошти. Що потрібно від нас? Площа від трьох з половиною до шести тисяч квадратних метрів. Це має бути екологічно чиста територія за містом, щоб пацієнти оздоровлювалися повноцінно.

У ракурсі медичних проблем розглядаємо і проблему підвищення якості лікарських препаратів. Зараз створена група, яка з’ясовує, де ми закуповуємо медикаменти, в якій мережі, за якою ціною і якої якості. Не секрет, що в області майже загублена система комунальних аптек, у лікарнях, як правило, діють комерційні аптеки і комерційні ціни, на яких наживаються посередники. Лікарі, які, зауважте, працюють у державних медичних закладах, виписують рецепти і рекомендують хворим іти саме у ці аптеки. Тож держава мусить контролювати те, що безпосередньо її стосується.

— Михайле Михайловичу, Тернопілля часто називають депресивним регіоном. А може, це самим чиновникам вигідно і зручно присвоїти області такий статус? Отримуємо найнижчу зарплату в Україні — та ми ж депресивні. Порізали і вивезли як металобрухт бозна-куди колись відомий на весь Союз комбайновий завод, у занепаді взагалі уся промисловість — знову ж таки просте пояснення: ми депресивні. Замість щось зробити — ліпше відсидітися…

— Особисто мене слово «депресивний» ображає, принижує, думаю, як і більшість тернополян. Бо насправді в Україні немає дуже депресивної території чи дуже інтенсивної. Просто є категорія чиновників, яким зручно називати себе бідними. Котрі, як мовиться, самі у гості не ходять і до себе нікого не запрошують. Невеличкий штрих до вашого запитання. Недавно поцікавився в одного з керівників РДА, скільки в районі засіяно озимини й цукрових буряків. Не знає. А це ж представник влади на місці. Маємо зрозуміти, що мусимо відстояти право стати регіоном, з яким треба рахуватися.

Ми маємо унікальні можливості, які не використати — гріх. Те, що дала Тернопільщині історія і матінка-природа. Тому ще один стратегічний напрямок — розвиток туризму, починаючи від зеленого. В області є до 17 унікальних замків, які ми можемо включити у державну програму реконструкції, два з них майже завершені. їх лише необхідно внести у туристичну карту області. У цьому плані є підтримка міністра регіональної політики і будівництва пана Яцуби. До речі, він буде проводити наприкінці місяця виїзну колегію на базі Вишнівецького та Збаразького замків. У кожному районі області є щось своє. Наприклад, на Кременеччині є знамениті санна траса, трамплін. Але їх, як і багато чого іншого, треба відроджувати, а головне — пропагувати. У нас відомі усій Україні і поза її межами духовні святині — Почаївська лавра, Марійський духовний центр у Зарваниці.

Для залучення туристів слід використовувати й інфраструктуру. Нехай біля цих замків приватні підприємці збудують кафе, готелі. До речі, в області немає жодного 4-зіркового готелю. А коли приїжджають інвестори із Заходу чи іноземні туристи, вони хочуть пропозицій: від найдешевшого до найдорожчого.

Ще один напрямок, в якому мусимо працювати, — це «Тернопількурорт». Згадайте, колись був окремий залізничний вагон «Київ-Гусятин». Маємо унікальні природні лікувальні воду, грязі, прекрасні «Медобори» з оздоровчими базами. Але упродовж останніх років цього не використовуємо. А тим часом наші сусіди із-за Збруча активно розвивають курортну галузь і навіть тернополяни їдуть оздоровлюватися на Хмельниччину. Тому я дав доручення керівникам районної розробити схему розбудови певної території. Щоб у вересні винести її на обговорення громадськості, узагальнити і підготувати програму розвитку області на 4-5 років. Тобто, що можемо — робимо сьогодні. Але основне — перспектива з конкретним розрахунком: де можемо задіяти кошти державного, де місцевого бюджетів, а куди залучити й інвестора. Як ось, наприклад, нині готуємося до відзначення 750-річчя Бучача. Є постанова Кабміну щодо фінансування. Але будемо залучати й спонсорів, меценатів, громадські організації, аби навіть шляхом народної толоки зробити справжнє свято. І для міста, для жителів райцентру залишити щось добре і корисне. Те ж саме зі святкуванням 800-річчя Збаража. Тобто на прикладі таких реконструйованих райцентрів показати, що спільними зусиллями можна зробити чимало.

— А яка ваша думка щодо Тернопільського аеропорту? Бути чи не бути летовищу? Адже, як відомо, наразі рейси нерентабельні.

— Однозначно — бути. Адже одне з найперших запитань, які задають іноземні інвестори, — чи діє у Тернополі аеропорт? Потрібно працювати над економікою, щоб це не був рейс заради рейсу. На жаль, сьогодні я не бачу у цьому плані ініціативи самого директора аеропорту: відсутня реклама, нема елементарного моніторингу потреб, наприклад, бізнесу. Куди хочуть літати люди? Наразі ведуться переговори, щоб до нашого аеропорту залучити туристичну діяльність у Кам’янці-Подільському. До Тернополя могли б прилітати екскурсійні групи, а звідси їх уже відвозили б автобуси до історичного міста.

— Михайле Михайловичу, ваша кар’єра стрімко зростала. У вас високі звання та досягнення, напрацювання на попередньому місці роботи. Не жаль було усе залишити і повернутися знову до Тернополя, де й справді не найліпша економічна ситуація?

— Знаєте, як на мене, у житті немає нічого випадкового. І я вдячний Президенту, що маю честь працювати у його команді. Хоча це і нелегко. Адже у команді — професіонали, які знають, що робити і з кого спитати. Тож ставлю перед собою головне завдання: принести Тернопіллю максимальну користь. Адже тут — моя сім’я, тут і далі плануємо жити. Тернопілля стало мені давно рідним, з того далекого 1982 року, коли приїхав сюди вступати до педагогічного інституту. Тут я зустрів свою долю — майбутню дружину. Тут народився наш син, тут могила мого рідного брата Мирослава, який надто рано пішов у вічність.

— Кажуть, ваш робочий день триває 24 години…

— Ні, це трішки перебільшення. Хоча справді зараз поспішаю якнайшвидше і найповніше оволодіти ситуацією в області, у різних галузях. Сподіваюся, що вже найближчим часом зможу сформувати команду однодумців. Адже цінність керівника не в тому, що він скрізь робить усе сам, а в тому, що уміє організувати усе так, аби кожен робив своє — відповідально і чесно, а не всі — все, а конкретно — ніхто нічого.

— А як же друзі, вільний час?

— Дружба для мене — поняття філософське. Я боюся одного: коли люди дружать з посадою. І коли усвідомлюєш це, стає гірко. Взагалі, мої друзі — це моя родина, моя сім’я. Дружина Зоряна, яку дуже люблю. Син Віталій, яким дорожу і, як батько, уже прислухаюся і до його порад. Мої дорогі батьки, які, дякувати Богові, живуть на цьому білому світі. І де б ти не був, яких висот не досяг, а родина — святе. І спішу до вогнища, до дружини і сина, до батьківської оселі, де завжди тобі тепло. А все інше перевіряється часом. Коли, приміром, звертаються до мене з проханням вирішити якесь питання, а ти, у силу певних обставин, цього зробити це можеш, і людина ображається, не розуміючи, то це не дружба, це — певні стосунки заради чогось.

— Михайле Михайловичу, думаю, у наших читачів є ще багато запитань до вас як керівника області, людини, яка уміє тримати слово і досягати мети. Тому запрошую вас на «прямий зв’язок» до «Свободи».

— Дякую, прийду обов’язково. А читачам вашого видання, усім краянам хочу побажати здоров’я і віри у завтрашній день. Давайте спільно творити добро, адже воно завжди повертається сторицею. Головне — не будьмо байдужими. Пам’ятаймо чудові слова з поезії Михайла Левицького: «У цьому світі серед буднів, свят і суєти — є один закон в людей і квітів: де ростем — там мусимо цвісти». А я обіцяю робити усе, аби жителям Тернопільщини жилося краще.

— Дякую за інтерв’ю.

Розпочніть писати і натисніть enter для пошуку