«Свобода» налаштована на перемогу

— Олексію Петровичу, почнемо з «гарячої» теми — президентських виборів. Висунувши свого кандидата в президенти, яку мету ставить «Свобода»: розкрутитись перед майбутніми парламентськими виборами чи справді надіється, що її висуванець може стати на цих виборах Президентом України?

— «Свободі» не треба, розкручуватись на наступні парламентські вибори. Нині вона по Україні вже набирає чотири відсотки — і це ні для кого не секрет. Висунувши Олега Тяґнибока кандидатом у президенти, ми націлені на перемогу.

«Свободі» уже 18 років, вона ровесниця незалежності, її знають, вона здобуває все більше прихильників. І дуже знаковим є те, що саме в рік повноліття незалежної України вперше в її історії український націоналіст іде в президенти. Для того, щоб перемогти.

— Із чотирма відсотками рейтингу?

— Це у всеукраїнського об’єднання «Свобода».

— А в Тяґнибока він вищий?

— «Свобода» ніколи за роки свого існування не замовляла для себе соціологічних опитувань. Ми завжди казали: українці самі для себе повинні іусвідомити, яку владу вони хочуть. Чи вони хочуть порядку, удаваної псевдодемократії, яка є тепер в Україні, ми вони хочуть сильної влади, чи отого розпорошення повноважень між президентом, прем’єром, Верховною Радою? Ми завжди про свою позицію говорили: Україна повинна бути сильною президентською республікою. Президентською! І кожен має нести персональну відповідальність.

— Отже, в і разі перемоги вашого кандидата, треба переробляти Конституцію?

— Однозначно!

— Але чи зможе її прийняти нинішній парламент? Чи за президентськими виборами повинні будуть відбутися ще й парламентські?

— Звичайно, вони неминучі. Наведу приклад донорів: вони постійно здають кров — і вона від того омолоджується. Це доведено лікарями — і так воно є. Те ж саме і з виборами: чим частіше вони будуть, тим чистішою буде наша влада.

Щодо Конституції: однозначно її треба міняти. Тільки інші політичні сили пропонують зміни до Конституції. Це як будинок падає, а його пропонують підперти чи фундамент укріпити. А, можливо, простіше знести і поставити новий, добротний? Ще в 2008 році «Свобода» розробила свій проект національної Конституції. Я, до речі, був одним з його авторів. Ми проводили її презентацію в тому ж 2008-му, коли про президентські вибори ще мало хто говорив.

— Скажіть, а хто фінансує виборчу кампанію «Свободи», тому що у ваших опонентів є різні припущення.

— Опоненти нам здебільшого і ставлять це питання. А ще люди, які не збираються голосувати за «Свободу». Коли ж їм ставиш зустрічне питання — а хто фінансує вашу політичну силу? — опускають очі. Але ж то «Свобода», кажуть,

А «Свобода» фінансується членами партії та її прихильниками. Серед перших і других є люди середньої ланки бізнесу, котрі не хочуть, щоби і в Україні продовжувалась вся ота вакханалія, яка є нині. Якщо деякі кандидати розповідають, що вони зібрали кошти на заставу есемесками, це смішно. Як і те, що виборча кампанія проводиться на партійні внески. Повірте мені: жодна політична партія не живе на внески своїх членів! Не живе! І ми також. Так, ми їх збираємо, у нас встановлено розмір — мінімум три гривні. Є такі, що вносясь більше — і 50, і 100… Бізнесмени можуть дати тисячу й дві.

Але я скажу, хто нас не фінансує. Нас не фінансують олігархи. У партії їх немає. Якщо проаналізувати наші партійні списки, коли ми йшли в 2006 і 2007 роках у Верховну Раду, в 2008-му на київських виборах, у 2009-му в Тернопільську обласну раду — не знайдете там жодного олігарха., А фінансує нас здебільшого той бізнес, який у 2004 році фінансував Майдан. Якому обіцяли «бандитам тюрми», ліквідацію тиску фіскальних і контролюючих opганів, якому обіцяли чесну і прозору роботу. А в результаті вони стали платити ще більше — «за ризик» Нині ті бізнесмени роблять ставку на «Свободу» і допомагають нам. А недоброзичливцям, що всілякі чутки поширюють, скажу: якби нас олігархи фінансували, ми уже давно в парламенті були б, ще в 2006 році

— А за Олега Тягнибока заставу партія вносила?

— Так, це партійні кошти.

У раді, як у сім’ї

— Перейдемо до справ місцевих. Коли «Свобода» прийшла в обласну раду, я писала у своїх звітах із сесій, як гарно ви починали: не створювали ні з ким коаліції, декларували прагнення забезпечити дружню роботу всієї ради задля розв’язання проблем області. І так було спочатку. А далі?

— Так і є. Йде нормальна робота. Як і в сім’ї не все гладко, бувають і суперечки, і непорозуміння, так і в обласній раді. Адже це 108 різних людей, це шість фракцій, які сповідують різну ідеологію, мають різну мету. Як може націоналістична організація співпрацювати тісно, скажімо, з тими ж регіоналами?

— В ідеології справді не може: Але у вирішенні господарських питань, на мій погляд, зобов’язана.

— А в нас практично й немає суперечок, коли розглядаються питання, що стосуються господарської діяльності. Ми запровадили контроль за виконанням обласних програм. Якщо нас просять продовжити ту чи іншу, чи додаткового фінансування якоїсь програми, ми спочатку вимагаємо звіту. За виконану програму і за використані кошти, а вже після того ухвалюємо рішення: доцільно — не доцільно. В принципі майже всі програми пролонгували, які вимагались.

Тож робота ради йде нормально. Вона працює. Тернопільська обласна рада є однією з найпродуктивніших в Україні. У нас найбільше сесій пройшло, найбільшу кількість питань розглянуто. У тому числі й господарських. У нас сесії проходять по два-три дні. Так, інколи через суперечки, але здебільшого тому, що є багато питань. Депутати не є кнопкодавами. Вони думають, аналізують. На те їх, власне, й обирали люди.

— Уже восьмий місяць працює рада, яку ви очолюєте. Скажіть, уже маєте задоволення від того, що хоч частина із задуманого звершилась?

— Рано говорити про результати. Ми почали роботу, але багато ще не завершено, перебуває в процесі. Скажімо, той же аеропорт. В процесі реформа медичної галузі, першим кроком якої було створення університетської лікарні. На підході реформування аптечної галузі) Ми потихенько починаємо відвойовувати ті об’єкти, які були свого часу незаконно передані комусь або продані. Думаю, що кінцевий результат буде не цього року, можливо, і не наступного. Ми нині закладаємо фундамент, на якому потім, образно кажучи, вимурують добротний будинок.

Відверто скажу: якби своєчасно надійшли кошти, літаки в Тернопіль уже літали б. Але від мене це не залежить. Що ж до обласних програм, то багато з них уже працює і люди відчувають результати. Ми рухаємось, ми намагаємось щось поліпшити, але одним махом цього не зробиш. І кожна партія, яка йшла на вибори, розраховувала свою програму не на місяць і навіть не на рік.

— Тим більше, що свої корективи вносить економічна криза.

— Так, ми ще потрапили в рік такий, У минулі роки були гроші. Чому їх не використовували, не знаю. Я, наприклад, міняю підходи, хоч знаю, що буде багато образ. У 2010-му хочу, щоб ми спрямували фінансування найперше на об’єкти обласного значення: театр, філармонію, допомогу ляльковому театру, на обласну бібліотеку та архів, на лікарні, які є в підпорядкуванні обласної ради. А якщо будуть залишки, тоді вже допомагатимемо нижчим громадам. Розумію, що буде спротив, але так має бути: гроші треба акумулювати на конкретні об’єкти, а не розпорошувати. Одного лише боюсь, що не матиму часу усе задумане зробити, адже вибори за виборами…

Захоплення є, але часу на них немає

— Я не перша запитую вас про це, і все ж скажіть: як у зрусифікованому Бердянську виріс такий патріот-націоналіст як Олексій Кайда?

— Так само, як у зрусифікованому Мелітополі, який за сто кілометрів від Бердянська, народився Дмитро Донцов — засновник і стрижень українського націоналізму. Як це могло статися? Я дотримуюся тієї теорії, що в кожній людині закладений генетичний код ще з пра-, пра-, пращурів. Скажімо, тато мій розмовляв російською, а його рідний брат, що двічі обирався до Бердянської міськради, був єдиним у тій раді, хто розмовляв виключно українською мовою: на роботі, вдома, в раді. Це є генетично. Тільки в однієї людини воно швидше прокидається, в іншої — пізніше, але неодмінно колись має прокинутись. Якщо в мене по одній лінії Кайди, по іншій — Вовки, тобто дві козацькі гілки, то як я можу бути не українцем?

— Знаю, ви брали участь в установчому з’їзді товариства української мови\ з Бердянська було три делегати — і ви один з них. Скільки років вам тоді було?

— Ще вісімнадцяти не мав.

— І вже тоді були сформованим і свідомим українцем, коли потрапили на таке поважне зібрання.

— У нашій делегації було три покоління, і мені справді було приємно представляти молодіжне крило українських патріотів. Але знову ж кажу: це не моя заслуга, це генетика. Недарма свого часу радянський режим забороняв цю науку. Але код є код. Кожна людина його має. І кожна нація. Для мене код української нації подібний на нашу вишивку: такий різноманітний, різнокольоровий, такий прекрасний код. І він повинен прокинутись у кожному.

— Що, крім політики і роботи, вас захоплює і чи знаходите час на якесь хобі?

— Хобі є, але часу не знаходжу. Намагаюся тримати себе у нормальній фізичній формі, тож спорт обов’язковий. Люблю порибалити. Напевно, тому, що тихо. Намагаюсь виключати телефони. З вудочкою над водою добре думається, аналізується. Ніхто не заважає, не смикає. Але я вже давно не рибалив. Моє давнє захоплення — театр. Коли вчився в Києві, ходив чи не на всі вистави. У франківців передивився весь репертуар. Але тепер і на театр не вистачає часу. Запрошували на відкриття сезону в наш театр, а я не зміг прийти.

— Чи не всі керівники нашої області, в яких доводилось брати інтерв’ю до вас, декларували свою толерантність до всіх релігійних конфесій. Ви перший, хто відкрито заявив, що ходите тільки до українських церков.

— Це моя позиція — і життєва, і позиція українського націоналіста. Я прихильник єдиної Помісної української церкви і вважаю, що вона повинна постати з трьох наших церков: греко-католицької, православної Київського патріархату та автокефальної. Це традиційні українські церкви, і, власне, з них має постати єдина церква. Тобто коли ці три корені зіллються в єдине дерево.

Я хрещений православним, син мій хрещений у греко-католицькій церкві, шлюб брали в соборі Святого Юра. Похресника мого хрестили у Володимирівському соборі Києв,а. Тобто я є прихильником українських традицій та українських церков і не визнаю Українську православну церкву Московського патріархату. Речі треба називати своїми іменами: це є Російська православна церква в Україні, і вона має бути як іноземна. А українські святині треба повернути українцям, адже їх будували наші предки на поті й крові. Вони відстоювали наші храми і монастирі власним життям. Чому ми своїм ворогам маємо це віддавати? Чому вони мають ними користуватися і заробляти гроші на тому, шабаш робити в наших святинях?

— Через таку позицію під час цьогорічного приїзду в Почаїв Патріарха Московського Кирила ви молились не в лаврі, а під її стінами.

— Більше того, я був єдиним головою обласної ради і, напевно, єдиним посадовцем такого рівня, який сказав, що вважає небажаним приїзд Патріарха Кирила в Тернопільську область і загалом в Україну. Тому він їхав до нас через Рівне, бо спочатку мав в нашому аеропорту сідати. А коли Кирило був у Почаївській лаврі, ми разом з українськими священиками пліч-о-пліч йшли ходою під її стіни. Я був зі своїм народом, зі своєю церквою і висловлював там свою позицію. І так буде завжди.

Я вірю в українську ідею, в ідею великої української нації. Вірю, що Україна стане могутньою, а українці будуть гордо називатися українцями.

— Незважаючи навіть на той відкат, який тепер відбувся?

— Так. А ви помітили: усе іде по спіралі? І десь через 12-14. років повторюється. Ми вже втратили п’ять років, але мене тішить, що в нас ще сім років у запасі, ще можна розкачатися. Нове покоління підросте. Найбільше тішить те, що на президентські вибори підуть молоді люди, які народились у незалежній Україні, в яких не залишилось радянського минулого. Це люди нової держави, і в них абсолютно інше бачення.

— Дякую за інтерв’ю.

Розпочніть писати і натисніть enter для пошуку