в Про нас пишуть, Про нас пишуть 2019

Іващук, М. Прощання з … довгобудом / М. Іващук // Свобода плюс Тернопільщина. — 2019. — 11 груд. — С. 1; 18 груд. — С. 4 : фот; 27 груд. — С. 6 : іл. — (Коли разом: біль і романтика).

 

Ніколи не думав, що доведеться поставити все-таки не радісну, а сумну крапку у тому, чим болів так багато років, і за успішне завершення чого так вболівав разом із читачами газети «Свобода», у редакції якої працював.

А багато років — то з початку дев’яностих ще минулого століття, коли новий корпус обласної універсальної наукової бібліотеки, розташований біля обласного краєзнавчого музею на площі, яка тоді ще мала назву майдан Мистецтв, вже вписався у панораму центральної частини міста, став одним із символів Тернополя. Навколо будови було багато простору. Тут мали би споруджувати музичний навчальний заклад, а ще діяв кінотеатр «Україна», тож і назва майдану була виправданою, і навіть було встановлено камінь з написом, що тут буде збудовано пам’ятник Соломії Крушельницькій. Але настала пора секонд-хендів, одному із них і знайшлося місце біля бібліотеки. Стояли кіоски на кіоску, і здавалося, так буде вічно. І міський квітковий базар виявив надзвичайну винахідливість, бо якимось довгим і крутим тамбуром примостився з північного боку будови, і теж здавалося — то на віки вічні.

Попереду і позаду будови були більші і менші торгові точки.

Діяло правило: святе місце порожнім не буває, а те, що подвір’я навколо будови, на яку будівельники, по суті, вже перестали навідуватися, і стало тим ласим «святим місцем», вже не викликало ніякого сумніву.

А що відбувалося всередині приміщення, яке «Житлобуд-2» почав споруджувати у вісімдесят шостому, яке будував навіть штурмом — у три зміни, поки звели «коробку», і яке через декілька років по тому вже надійно вписалося у розряд численних тернопільських довгобудів? Тут, як кажуть, не бракувало фронту робіт, все-таки п’ять поверхів, внутрішня площа — майже вісім тисяч квадратних метрів, оригінально спроектований вестибуль — під зелений сад, на який мало би падати світло через сферичні скляні вікна на даху будинку. Тож, коли я чи не вперше прийшов на будову, десь вже на десятий рік її існування, тоді ще не було закінчено монтаж підвісних стель, треба було настелити паркет, змонтувати систему опалення, водопостачання, каналізації. Не можна було всередині виконувати оздоблювальні роботи, оскільки не встигли змонтувати систему пожежегасіння. До того ж, паркет залежав від опалення: буде тепло, то взимку не покрутиться дерево на підлозі…

Все це уже насторожувало: будова затягується… Ще не зробили, а вже доводиться переробляти. Так було, зокрема, зі сферичними вікнами, вмонтованими у плоский дах… Пригадую, будівельники навіть просили мене не оголошувати на всю область про те, що ті вікна, кожне друге, — побиті, а тому і протікають… Очевидно, не вберегли скла і майстри, або конструктивно такі вікна були недосконалими… Знайшли вихід: величезний за площею дах накрили конструкцією зі скла і заліза у вигляді величезної піраміди… Якщо стояти зовсім близько від будови, то цієї реконструкції і не видно, а побачити її можна тільки здалеку або з верхніх поверхів сусідніх житлових будинків…

Але, здається, і таке нововведення повністю не порятувало будову від затікання зверху…

І десь на початку свого авторського «шефства» над довгобудом, коли справа із його завершенням ще виглядала не так провально, і реальним видавалися короткі строки до фінішу, одну зі своїх публікацій на довгобудівську тему я назвав: «Обласна бібліотека: два чи двадцять років до новосілля?» Тоді я, мабуть, добре розумів, що цифра «два» — реальна, а «двадцять» — це очевидне перебільшення, але заради журналістської «шпильки», то нехай так і буде… Та я, мабуть, наврочив, бо відтоді минуло вже навіть і не двадцять, а двадцять чотири роки… Змінювалися обласні керівники: і, так звані, губернатори, поставлені з Києва, і голови обласної ради, що не є — представники від самого народу, бо тернопільським народом (через його депутатів) поставлені, але ніхто з цих керівників, а їх було разом чи не зо два десятки, не про всіх одразу і згадаєш, так і не зможе вписати у свою бурхливу службову діяльність більш-менш вагомо викінченого «позитиву» у справі максимального прискорення будівництва нового приміщення обласної бібліотеки.

Хоча, можливо, найближче до такого «позитиву» стояв голова обласної державної адміністрації Василь Коломийчук. Він ще не був повноправним керівником області, а тільки виконував його обов’язки, а вже у травні 1999 року запросив до свого кабінету ректорів тернопільських вишів — академій та університетів, а також комерційних вищих навчальних закладів, які розташовані в обласному центрі, щоб обговорити з ними можливості завершити будівництво обласної наукової бібліотеки. Вчені-лідери чемно сиділи за довгим столом, на чолі — господар кабінету, і слухали уважно Василя Степановича. Я пригадую: під час розмови ніякої гострої полеміки не виникало. Василю Коломийчуку хотілося кардинально зрушити справу з місця. Він підохочував керівників тим, що у них добрі серця і що вони є добрими меценатами, а отже, зможуть надати кошти для завершення бібліотечного довгобуду. Тим більше, коли йдеться і про те, що готова бібліотека прислужиться і тернопільським студентам. Василь Коломийчук не командував за керівним столом, а більше просив…

Благодійництво від кожного вишу у добудові бібліотеки, якого чекала влада, спочатку сприймалося як дольова участь вузів у завершенні будівництва. А отже, поставало питання і про майбутню частку майна у збудованій бібліотеці. Але з такою пропозицією на зустрічі згодом не погодилися, бо, мовляв, там, де багато господарів, там і толку немає! Зійшлися на тому, що благодійництво, тоді це було б приблизно по 400 тисяч гривень, має бути безкорисливим.

Один із ректорів сказав, що тільки вузівські кошти не зможуть «завершити» тривале будівництво, для цього було б добре створити і «бібліотечний фонд», до якого можна було б передавати не тільки гроші, а й бартерні матеріали. До фонду могли б передавати кошти й іноземні спонсори. Виручила б і місцева позика. Ще інший ректор, який зауважив, що його виш має мільйонний борг, запропонував допомогу студентськими будівельними загонами. Переконували присутніх у необхідності якнайшвидшого переселення у нове приміщення бібліотеки і присутні на зустрічі начальник обласного управління культури Орест Савка та директор діючої бібліотеки Василь Вітенко, який щиро подякував Василю Коломийчуку за його ініціативу.

Говорили на зустрічі і про можливий продаж старого приміщення бібліотеки. Виручені з цього гроші мали б скласти п’яту частину благодійних коштів. Додати до цього державну допомогу, яка скоріше надійде тоді, коли і на місці зберуть якісь гроші, то це означає — перепон для фінансового забезпечення довгобуду більше немає. На такому оптимізмі і закінчилася зустріч у найвищому владному кабінеті області. Ще тоді було наголошено: роботи на будові почати не пізніше, як через місяць. Штаб народної будови доручено було очолити заступнику голови ОДА Богдану Андрушківу. Було також зазначено: після завершення будівництва у новій бібліотеці на видному місці буде встановлено плиту з переліком імен усіх благодійників.

І ще не все про цю «історичну» зустріч. На ній також було прийняте звернення до громадськості краю: «Будівництво бібліотеки — справа всіх!» Зверталися до шановних краян, всечесних отців, представників духовенства, керівників політичних партій, громадських організацій та благодійних фондів, промисловців і підприємців, представників діаспори, земляцтва «Тернопілля». Дорогі тернополяни своїм посильним вкладом, грішми, матеріалами, участю у благоустрої території мали би допомогти завершити будівництво бібліотеки, створити умови для навчання майбутнього покоління.

Якщо на зустрічі у Василя Коломийчука уже поділили «шкуру ще не вбитого ведмедя», тобто зарахували до загального внеску гроші з продажу старого приміщення бібліотеки, який ще не відбувся, то, заради справедливості, треба зауважити: за старе приміщення бібліотеки раніше боролися як її багаторічний директор Василь Вітенко, так і обласне управління культури. Директор — за переселення, але старе приміщення все-таки треба зберегти для культури. Принаймні продавати його поетапно. Проте, чи знайдеться такий покупець, який готовий заплатити за старе приміщення сьогодні, а переїхати у нього завтра? Тож найкраще, вважав Василь Вітенко, з бюджету профінансувати завершення будівництва.

Аргументи «проти» від культури: виручені від продажу старого приміщення бібліотеки кошти може з’їсти інфляція, а коли мине криза, то буде соромно за те, що поквапилися. Бо в стару бібліотеку планували перевезти дитячу книгозбірню, а ще хотіли тут розмістити художній музей, музей костюмів. Йшлося і про те, що можна створити іноземне представництво чи Будинок вчених. І ніхто не погоджувався з тим, щоб у майбутньому, коли нове приміщення бібліотеки буде врешті-решт збудоване, туди, крім обласної універсальної наукової бібліотеки, переїхали б дитяча, а також юнацька бібліотеки.

Тоді всім буде тісно…

Отже, влада закликала дати життя новому приміщенню бібліотеки, джерелу знань інформації, яке мало б стати й окрасою майдану Мистецтв. У тернопільському акціонерному банку «Євроцентр» було відкрито спеціальний рахунок «На завершення будівництва обласної наукової бібліотеки в Тернополі».

Але адміністративне починання, яке, здавалося б, ось-ось запрацює, якщо ініціатори будуть послідовними у закликах, вщухло… У своїх кабінетах ректори вирішували уже свої справи, а керівнику області, очевидно, забракло наполегливості довести розпочату справу до кінця…

Принаймні не пригадую, аби я писав потім про благодійників-ректорів. Це, мабуть, обов’язково привернуло б увагу …

Щось далі змінювалося у владних обласних кабінетах та у суспільстві, і це відбивалося на ставленні до бібліотечної будови. На цей раз не було гасел про те, що добудова бібліотеки має стати всенародною справою, і що для цього спільними зусиллями потрібно зібрати від спонсорів кілька мільйонів гривень. Оскільки нещодавно відбулися вибори, то довгобуд уже ніяк не міг і далі стояти забутим.

В один із січневих днів 2002 року заступник голови ОДА Віктор Литвинчук провів на будові виробничу нараду, де говорили про відновлення оздоблювальних робіт. Було присутнє високе «будівельне» начальство, керівники управління капітального будівництва, містобудування та архітектури ОДА, журналісти. Повідомлено: на добудову вишукали в обласному бюджеті майже півтора мільйона гривень. Ще чекають на державні гроші. Завдяки цим коштам й оживає довгобуд. Будівельники мали прийти сюди відразу після завершення робіт у терапевтичному корпусі обласної лікарні. Продовження добудовчих робіт набирало таких обертів, що, як було повідомлено журналістів, виробничі наради на будові тепер будуть проводити щотижня.

Почали утеплювати пінопластом зовнішні стіни, площа яких становила майже чотири тисячі квадратних метрів, реконструювати дах над будовою.

Для цього на будівельному майданчику знову встановили кран. А дах, який через те, що сферичні скляні вікна на ньому були розбиті, і це вже не забезпечувало нормального водовідведення, тепер нагадував новий будівельний майданчик. Встановлювали колони шатрової покрівлі, конусоподібний металевий каркас, монтували скло. Це давало змогу зберегти принцип внутрішнього освітлення бібліотеки через верхні вікна.

Оперативні виробничі п’ятихвилинки на будові справді відбувалися. Присутні на них і будівельники, і замовники. І хоча всі констатують, що вартість будівельних робіт зростає, по суті, навіть подвоюється, а держава при цьому допомагає недостатньо, однак бібліотечний довгобуд в обласному центрі мав відрадні зміни. Хоча в цілому до переможних рапортів було ще далеко. Про таку ситуацію я написав в одному із репортажів з будови на майдані Мистецтв, і до публікації дав оптимістичний заголовок: «Бібліотечний довгобуд піднімається з колін, але на ноги ще не став…»

Скляний шатровий дах над будинком зробили. А утеплення зовнішніх стін ставало неефективним, та й додавало зайвої роботи в майбутньому. Нині пінопласт на стінах бібліотеки геть обшарпаний.

Отже, знову хтось невидимий натискає на гальма і на будові роботи ледь жевріють?

Пожвавлення на будові відбувається з приходом до керівництва областю Івана Стойка, представника «Нашої України». Цікаве спостереження: голови ОДА, як тільки стають до влади, то чи не одразу звертають увагу на бібліотечний довгобуд. Це, звичайно, похвально. Однак, чи то стільки енергії мають нові обласні керівники, чи таким безпроблемним видається їм завершення будівництва, але, як показувало життя, запалу вистачає не надовго.

Те, що почав новий очільник області, вже мало реальний резонанс. А йдеться про ініціативу голови ОДА Івана Стойка, який у вересні 2005 року на нараді керівників провідних будівельних фірм оголосив про збір благодійних коштів на добудову бібліотеки. Ініціатива не залишилася непоміченою. Почин, який, у разі його вдалого завершення, міг би принести неабиякі «плюси» для політичної і господарської популярності обласного керівника, був підкріплений організаційно. Пам’ятаю, без перебільшення, навіть панувало якесь натхнення у зборі коштів. З доброї волі, бо, думаю, примусу було мінімум, зібрали понад сто тисяч гривень. Досі нікому з обласних керівників не вдавалося досягти такого «благодійного» показника, що свідчило про вагу слова, з яким Іван Стойко звернувся до тернопільської громади.

Кошти збирали, а прізвища тих, хто першим надіслав їх на доброчинний рахунок, були надруковані у газеті «Свобода». Але потім ніхто з обласної виконавчої влади так і не відзвітував перед цією ж тернопільською громадою про конкретну цифру зібраних грошей. І про те, як вони були використані. А прозорий звіт та офіційна подяка благодійникам, очевидно, мали бути справою честі. Коли я зауважив про це в одній із публікацій у «Свободі» і висловив думку, що, можливо, кошти, зібрані для добудови бібліотеки, використані не за цільовим призначенням, мого припущення не спростували…

А мені дуже хотілося вірити у силу друкованого слова, публічного розголосу про те, що болить всіх або багатьох, і що болить особисто мене як журналіста. Тому незабаром звернувся з відкритим листом до уряду України і обласних урядовців, а саме: до прем’єр-міністра Віктора Януковича, голови Комітету з питань бюджету Верховної Ради України Володимира Макеєнка, до голови ОДА Івана Стойка, голови облради Михайла Миколенка. Написав у листі і про вже згадані ініціативи, і про те, що люди від влади мали би зробити максимум для того, щоб прискорити добудову, а пересічний громадянин мав хоча б обурюватися, і голос до голосу разом мав би скласти громадську думку, від якої відповідальному керівникові, будівельнику, плановику, фінансистові, які мають хоча б якийсь стосунок до будови, було б некомфортно…

І хоча вже надто пізно говорити про «силу та актуальність» цього відкритого листа, у якому я звернувся до адресатів зі словами: «Нині вже аморально для влади і для всіх не вирішувати кардинально справу із завершенням бібліотечного довгобуду у Тернополі», однак я згадую, що у листі розмірковував, зокрема, і над таким: чи можна було б на добудову бібліотеки зібрати не сто тисяч гривень, а більше, скажімо, один-два-три мільйони? Я приблизно знав громадську думку щодо того, чи всі тернополяни внесли б по одній чи кілька гривень у загальну бібліотечну скарбничку? Задля опитування людей я з цього приводу навіть їздив у відрядження… На це моє запитання, наприклад, сільські люди відповідали стверджувально?.. Але, мабуть, справа була за одним: треба було повсюдно забезпечити відкритість інформації про збір благодійних коштів… Благодійна акція не могла ставити за мету тільки збурювати людей довгобудом. Бо споглядання на безкінечний довгобуд і так обурювало кожного…

На умовах співфінансування держава додала б своїх грошей до благодійних коштів. Як зобов’язалася вона доплюсувати 700 тисяч гривень до тринадцяти мільйонів, що їх з очікуваного продажу тернопільського аеропорту — понад тридцять мільйонів гривень — планували використати на добудову бібліотеки…

Аеропорт не продали…

В ході такого вже тривалого будівництва бібліотеки все тривожніше і гнітючіше з кожним роком вимальовувалося загальне запитання: а що насправді буде з довгобудом? Бездоглядна будівля, до якої тепер практично не навідувалися будівельники, мовчазно стояла якщо не в центрі Європи, то в самісінькому центрі Тернополя.

Така неприваблива ситуація вже була питанням не тільки економіки, культури, а й моралі… Тому я й сказав у відкритому листі, що ставлення влади до будови є аморальним… «Спасибі за «високу» оцінку»; — мабуть, подумали ображено у владі, і жбурнули газету подалі. А може «лист» і не дійшов до адресатів?.. Таке буває…

А бібліотечний довгобуд з його кубічними формами «обличчя», зовсім не маю наміру образити архітекторів, авторів споруди, — все більше нагадував монстра, з яким треба було щось робити… Прозвучало дві пропозиції: від депутата і бізнесмена Ярослава Джоджика і заступника міністра регіонального розвитку та будівництва України Олександри Кужель, яка навесні 2007 року навідалася до Тернополя і, зокрема, зустрілася із журналістами.

Першою на часі була ідея пана Ярослава. Він запропонував: половину площі у добудованому приміщенні обласної бібліотеки віддати під оренду приватним структурам, і за виручені від цього кошти погашати комерційний кредит, взятий на добудову книгозбірні. Приватники мали б розташуватися на перших поверхах, але саме перші поверхи були призначені для книжкових стелажів, а отже, і великого навантаження на підлогу… А верхні поверхи знову опинилися у зоні ризику. Адже із реконструкцією даху і встановленням скляного шатра, очевидно, не все продумали. Бо і далі на даху, по всьому периметру бібліотеки, утворюється басейн із водою, що загрожує руйнаціями… Хоча кращим стало те, що сніг, який тепер затримується на скляному даху, не загрожує обвалу приміщення…

Ідею Ярослава Джоджика нe підтримали…

Що сказала Олександра Кужель?

— Я вважаю, що це не державний підхід — добудовувати бібліотеку. Я буду пропонувати у своєму міністерстві продати на аукціоні недобудоване бібліотечне приміщення.

Олександра Володимирівна наголошувала: це — її особиста думка. До того ж біля будови вона не була, а, як сказала журналістам, «направила сюди людину, яка доповіла про великі купи сміття…»

Навздогін гадати про те, якою була б доля довгобуду, якби його «продали з молотка» чи «продали б частинами», — гадати є справою невдячною.

В усякому разі, зволікаючи із завершенням нового будинку бібліотеки, її «використали»…

Ще тоді, коли висловлювали свої точки зору бізнесмен і урядовець, я дізнався про думку одного відомого тернополянина на добудову: «Бібліотеки, мабуть, не здадуть ніколи. Бо це — об’єкт для відмивання коштів. На будові можна робити що завгодно і як завгодно, і по кілька разів можна оформляти одну і ту ж саму виконану роботу». Авторитетна людина як у воду дивилася: бібліотеки так і не здали… Бібліотеку «використали» не тільки тоді, коли відмивали гроші, а й тоді, коли «хапали» територію навколо нього. І тоді, коли поруч споруджували комерційний об’єкт, коли будували житло, офісний центр, встановлювали пам’ятник загиблим на київському Майдані, переміщали квітковий ринок, а тепер будують ще й шістнадцятиповерховий бізнес-житловий об’єкт.

Десь я читав, що «загарбання» бібліотечної території нині розслідують правоохоронні органи… Можливо, так воно і є, хоча і припускаю, що без мовчазної згоди влади ніхто з будівельників не ставав би ногами на законну бібліотечну територію… Щоправда, я не спитав про це у Віктора Степановича Кузяка, начальника управління капітального будівництва ОДА, з яким днями зустрівся. Але від нього дізнався, що в цілому втрата бібліотечної території виглядає так: було 1,8 гектара, а стало 0,8. Подвір’я для обслуговування будинку практично не існує… Тож навіть якби на будові і справили «квітку», ніхто, і насамперед — пожежники, не прийме її в експлуатацію…

Однак держава, а ключі від бібліотечної будови має управління капітального будівництва, шукає інвестора…

Які думки виникають у мене тоді, коли опиняюся на площі Героїв Євромайдану? Мало сказати, що тернопільський бібліотечний довгобуд, який споруджували більше тридцяти років, став дзеркалом влади. Це справді так, хоча на такі «ляпаси» влада ніколи не реагувала. Але я хочу сказати дошкульніше: довгобуд став свідченням великого лукавства і лицемірства, а також марнотратства саме тернопільської влади, яка, спрямовуючи на будову мільйонні кошти, так і не змогла відстояти перед Києвом місцевого інтересу, а, врешті-решт, встановила на такій знаменній площі гасла: «Герої не вмирають», «Народжені вільними», «Небесна сотня»… Власне, за цими плакатами та будками і приховується невтішна картина. А якщо ми справді «народжені вільними», то чому дозволили здійснитися такому безладу в центрі Тернополя, чому створили тут «історичну пам’ятку» недбальства? А Небесна сотня хіба не загинула в ім’я того, щоб ми перестали боятися вголос висловлювати свої судження? Проте я ніколи не бачив страйкарів чи мітингувальників саме біля дверей довгобуду.

І не тільки в обласному центрі є незавершене будівництво. Десятками років стоять довгобуди-лікарні у Зборові, Кременці, Монастириській. Тільки на рівні фундаменту виріс колись довгобуд Підгаєцької гімназії, будівельний проект якого вже застарів, і сама «потужність» якої вже давно завищена щодо нинішніх реалій. Я інколи думаю навіть так: ніколи німець чи поляк, чи хтось інший по той бік нашого західного кордону, мабуть, не допустив би, щоб одна будова стояла б незакінченою і нікчемною, а інша височіла б над нею. Чи я помиляюся?

Так, існують реалії, і є незворотне у тому, що відділяє нас від колишнього і теперішнього. Я хотів би прийти до будови на майдані Героїв Євромайдану як до бібліотеки. За умови облаштування зовні і зсередини — це була б лялька. Але нині я із великим задоволенням і трепетом приходжу у старе приміщення обласної наукової універсальної бібліотеки за її старою адресою. Спілкуюся із надзвичайно привітними працівницями бібліографічного відділу, кажу їм про те, що сюди треба приходити не тільки, щоб підібрати книгу чи періодику, а й для того, щоб пережити атмосферу доброзичливості і душевного спокою. Скрізь у бібліотеці таке ставлення до відвідувачів. Я знаю, як багато для створення такої атмосфери робить її багаторічний директор, професіонал своєї справи Василь Іванович Вітенко. Як сказав один із відвідувачів: «Бібліотека намолена…».

Як бувають намолені церкви і Божі храми …

Бібліотеці надали 2,5 мільйон гривень для зовнішнього ремонту. Завдяки коштам, які надійшли до бібліотеки з проекту «Вікно в Америку», багато зроблено для затишку, комфортної та зручної роботи відвідувачів книгозбірні. Дякуємо бібліотеці!

А що з довгобудом? Тут бібліотеки вже ніколи не буде. Тепер цей обшарпаний вітрами, дощами і морозом будівельний витвір із цегли, бетону і скла вже нікому не потрібен… Ще хтось намагається перетворити його у сучасний арт-заклад, мистецький зал, де можна буде організовувати різні виставки, концерти… Серед купи каміння? Але, як на мене, це не більше, ніж баламутство, аби тільки в якийсь спосіб відвернути увагу від насущного. Щось я не маю особливого наміру в такій обстановці споглядати витвори мистецтва… Також повідомлялося: у довгобуді горіло…

А словосполучення «прощання з кимсь…» завжди викликає сумні асоціації… І прощатися з бібліотечним довгобудом, де вже ніколи не з’являться книжкові стелажі, не буде абонементу і читальних залів, мені невимовно шкода. Я не перебільшую: але якби зараз біля довгобуду заграв похоронний марш, я, мабуть, справді заплакав би, як за людиною, котра жила, і якої не стало…

Все, що я написав, це є мій своєрідний звіт перед читачами, для яких колись багато писав на бібліотечну тему, коли для мене були разом біль і романтика: проблеми на будові — то перше, віра у здійснене — то друге…

Recent Posts

Розпочніть писати і натисніть enter для пошуку