В Про нас пишуть, Про нас пишуть 2019

Логінова, О. До думки цієї людини треба світові прислухатися [Текст] / О. Логінова // Свобода плюс Тернопільщина. — 2019. — 29 листоп. — С. 4 : фот.

 

Так про свого вчителя сказала Любомира Паранюк, заслужений працівник культури України, відмінник освіти України, відомий радіожурналіст, лауреат всеукраїнських та міжнародних талерадіоконкурсів, член правління Чернівецького обласного відділення товариства «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка, активна громадська діячка, яка нагороджена орденом Архістратига Михаїла 5 ступеня.

Народилася та зростала на Тернопільщині, де дотепер її завжди чекає на гостини мама Юстина Миколаївна. І дорога додому, хоча не близька, однак найрадісніша.

Вже давно Любомира Паранюк живе на Буковині. Завдяки її чудовим та багатогранним мистецьким проектам про цей край та славетних буковинців знає чи не весь світ.

У творчому доробку Л. Паранюк — цикли радіонарисів, репортажів про життя відомих людей, української діаспори в Австрії, Польщі, Румунії, Угорщині, Югославії. Вона є автором низки нарисів про чернівчанок, які увійшли до книги «Мистецтво бути жінкою» (2004).

Чернівецький обласний меморіальний музей Володимира Івасюка з 2016 року плідно співпрацює з Тернопільською обласною універсальною науковою бібліотекою. Спільний проект «Знайомство зблизька з найвідомішими учнями М. Г. Івасюка» познайомив буковинців з такими постатями, як Борис Бунчук, Надія Бабич, Володимир Вознюк, Віра Китайгородська. У 2016 році відбулася зустріч із відомим тернополянином, учнем М. Г. Івасюка, щирим і відвертим співрозмовником Богданом-Романом Хаварівським, який уже, на жаль, відійшов у засвіти.

Багато корисної та цікавої інформації для виставки «Усе життя в моїй душі блукає спогад» надала Марія Володимирівна Пайонк, завідувачка відділу краєзнавчої літератури та бібліографії ТОУНБ. Наше партнерство підтримується і нині.

Приємною несподіванкою для героїні нашої публікації став той факт, що у 4 томі «Тернопільського енциклопедичного словника» (2009) є і коротка біографічна довідка про неї.

25 листопада 2019 року Любомира Дмитрівна зворушливо й емоційно згадувала інтелектуальні бесіди зі своїм учителем. Навчаючись на філологічному факультеті Чернівецького державного університету захоплено слухала лекції М. Г. Івасюка. Величезна повага, трепетне ставлення до цієї неординарної постаті живе у її душі і досі.

А вдячність за уроки мудрості та духу переросла у змістовні передачі, радіо-нариси, радіоальманахи. Численна слухацька аудиторія вдячна Любомирі Дмитрівні до сьогодні. За можливість відчути той дух, силу думки її співрозмовників, зокрема М. Г. Івасюка.

«Слухаєш упевнене виразне слово Михайла Івасюка, вслухаєшся у мелодику його мови, вбираєш глибину його думок — і прагнеш, щоби ніколи не переривалося те спілкування з ерудитом, котрий володів енциклопедичними знаннями. Він досліджував сиву давнину нашого народу, досконало знав історію, краєзнавство, фольклор.

А ще — мав велике відчуття такту, бо був, передусім, великим інтелігентом, інтелектуалом у повному і найщирішому значенні цього слова. Це був дуже цікавий співрозмовник. Кожне спілкування з Михайлом Григоровичем підносило, зобов’язувало і стимулювало, будило допитливість. Це — людина, яка багато-багато знала. Щоразу він відкривав нові грані своєї Душі.

Для людини багатогранної, глибоко обізнаної з мистецтвом, літературою такі програми ставали ще однією можливістю зустрічі з багатотисячною аудиторією. Важко навіть описати, якими вдячними були слухачі!» — так щиро, зворушливо і дуже душевно розповідає Любомира Дмитрівна про Михайла Григоровича у спогаді «Слово, мовлене крізь віки» (2017).

Відомо здавна, що калина для українців — символ позачасового єднання у уособлює Україну.

Символічною вона була і для вчителя та його студентки, яка згодом була щирим, вірним і надійним співрозмовником, вдячною за щасливі моменти спілкування зі «справжнім інтелігентом, людиною тієї старої генерації».

У день народження Михайла Григоровича вона з трепетом та хвилюванням увійшла до його кабінету, бережно тримаючи у долоні китицю калини — дарунок і пошанівок.

«Уже будучи важко хворим, він про сить доньок дати мені калини, бо я застуджена. І своїми дорогими до болю тонкими пальцями, які творили шедеври світової літератури, віддає мені слоїчок з перетертою калиною. Тієї зими я провідувала Михайла Григоровича дуже часто. І навіть не закралась думка, що весни для нього не буде». Михайло Григорович помер 5 лютого 1995 року.

Спогади Л. Паранюк схвилювали мене, і всіх, хто прийшов вклонитися пам’яті М. Г. Івасюка — видатного українця сучасності — письменники Володимир Вознюк, Василь Васкан, Остап Савчук, голова обласного відділенню товариства «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка, головний спеціаліст управління культури Чернівецької ОДА Л. Гаврилюк, заслужена артистка України Олена Урсуляк, учні філософського-правового ліцею зі своїм учителем Г. Сташко, працівники ЧОУНБ ім. М. Г. Івасюка, учасниця ХVІ конкурсу читців, учениця ВПХУ № 5 Ніколь Борець.

І сльози Любомири Дмитрівни, як чистий гірський кришталь, були промовистими і відвертими, вдячними й емоційними, ніжними і сокровенними. Сльозі суму і радості як вдячність за можливість пізнати його всесвіт, його слово, його мудрість, його біль і страждання. Його — Михайла Григоровича Івасюка.

Recent Posts