В Про нас пишуть, Про нас пишуть 2019

Семеняк, В. Життя на сцені і поза нею [Текст] : [зустріч з артистом Терноп. драмтеатру в ТОУНБ] / В. Семеняк // Сільський господар плюс Тернопільщина. — 2019. — № 29 (24 лип.). — С. 7 : фот.

 

Творча зустріч із народним артистом України, легендою театрального мистецтва Володимиром Ячмінським відбулася в Тернопільській обласній науковій універсальній бібліотеці. Теплими щирими розповідями ділилися народний артист України В’ячеслав Хім’як, заслужені артисти Марія Гонта, Віра Самчук, актори Михайло Безпалько, Юрій Черненко, завлітчастиною Ірина Папуша, журналісти Галина Садовська, просвітянка Дарія Чубата та я — авторка цих рядків.

— Моя професія виконала обітницю мого батька, який дуже хотів, щоб я був у тернопільському театрі, бо він тут народився. Я вважаю, що я просто влився в цю професію, це моя природа, — розповів Володимир Ячмінський. — І хоч я брав участь у самодіяльності, грав на сцені, але не думав про театр. Жив спортом. Грав за юнацьку збірну України з футболу. Але якось у Львові виступав московський театр Єрмолової. А мама дуже хотіла, щоб я грав у театрі.

Приїхала вона додому і сказала: «Одягайся!». Купила мені макінтош. Він довгий, я маленький. Був у ньому смішний до «потєрі пульса».

Приїхали. Зустрів нас такий, як мовиться, «бомбезний» чоловік. А я якраз у шкільному драмгуртку вивчив монолог Арбєніна із «Маскарада». «А за что тебя любить?! Я рад твоим страданиям! Боже! Боже!» Цими словами я дуже щиро посилаю цьому чоловікові свій гнівний посил, та так, що він аж образився: «Хватит!». Пізніше ми з мамою переконалися, що цього не треба було робити, бо цей монолог я читав не директору, як згодом з’ясувалося, а… завгоспу театру. Бачте, як доля керує в житті людиною. Згодом я вчився у вечірній школі біля Львова, аби згодом вступити до інституту фізичної культури. До нас приїжджав учитель. Він завжди запізнювався. Поки його не було, ми з товаришем співали: «Місяць на небі, зіроньки сяють…». Одного разу він зайшов і запитав: «Хто співав? Встаньте». Товариш мене штовхнув, щоб я мовчав. А я нічого в житті ніколи не боявся, взяв і встав: «Після уроку зайдете до мене». Зайшов.

Той діалог запам’ятався на все життя.

— Ви любите співати?

— Так.

— Хочете грати в театрі?

— Хочу, — відповів, сам не знаючи, чому.

— Завтра я чекатиму вас біля театру Заньковецької. Там у мене є друг Козачківський, заслужений артист України.

Наступного дня я одягнув той самий макінтош і — гайда до Львова, до театру… Знаєте, насправді я тішуся, що моя доля саме така, а не інакша, я щасливий. Це щастя, коли збігається в житті багато обставин. А в мене було саме так…

Творчі зустрічі ніколи не закінчуються. Вони — це привід для наступних спілкувань, бесід, ідей, життєвих несподіванок. І як добре, що навколо нас завжди є друзі, колеги, однодумці. Це надихає і животворить. Так само, як і ця зустріч із тернопільською легендою — народним артистом України Володимиром Ячмінським. Та найщасливішим того дня був, без сумніву, найменший — Іванко Черненко, який ще восьмирічним вже встиг зіграти малого Тарасика у відомій виставі «Тарас» Богдана Стельмаха. Володимир Ячмінський благословив хлопчину на велике акторське майбуття…

Recent Posts