в Про нас пишуть, Про нас пишуть 2017

Мельничук, Б. «А де тут мої земляки?!» [Текст] / Богдан Мельничук // Вільне життя плюс. — 2017. — 2 черв. — С. 6. — (Повертаючись до надрукованого).

 

Наша газета уже розповідала про вечір пам’яті поета-дисидента, лауреата Шевченківської премії Степана Сапеляка «Я хочу величі у спомині», що недавно відбувся в обласній універсальній науковій бібліотеці. Передача (підготувала Оксана Цвик) про це хвилююче дійство прозвучала по обласному радіо, і серед тих, хто її почув, була й громадська діячка з Борщева Юлія Щербакова — дружина відомого композитора-пісняра Ярослава Злонкевича. І ось якого листа надіслала вона до мене як учасника вечора споминів про видатного письменника і громадсько-політичного діяча, з яким ми дружили багато літ.

«Передача про Степана Сапеляка мене дуже схвилювала, бо багато років тому мала радість і щастя особистої зустрічі з цією відважною Людиною, нашим славним земляком. Відбулася вона, правда, в умовах далеких від комфортних, але напрочуд хвилююче та цікаво і стала пам’ятною на все життя.

А почалося все з того, що в далекому 2003 році у Тернополі я як керівник відповідної громадської організації зустрілася із легендарною пані Славою Стецько щодо лікування Ярослава Злонкевича у м. Харкові в науково-дослідному інституті ортопедії і травматології. У результаті канадська діаспора профінансувала витрати на обстеження і подальше лікування інваліда першої групи.

Я поїхала супроводжувати і доглядати Ярослава в Харкові. Так розпочався багатомісячний період нашого перебування в цьому місті. Для творчої людини, якою є Ярослав, бездіяльність — це жах.

Тому, аби скрасити цей тяжкий період, я організувала зустрічі з видатними письменниками, цікавими, мудрими, сильної волі людьми. Гості приходили в перерві між процедурами. Горнятко кави, цукерки… і розмови. Це було дуже приємно, незабутньо.

Чи можна забути те, як одного разу стрімко відчиняються двері й у палату просто влітає, немов весняний вітерець, молодий чоловік з вигуком: «А де тут мої земляки?!» Щира, радісна усмішка, а на голові такі кучері! І головне — у вишиванці. Це було просто немислимо! У Харкові, де розмовляють російською, де я не могла знайти в кіосках жодної газети українською мовою, — раптом звучить рідна українська та ще й від чоловіка у вишиванці! Фантастична зустріч!

Ми познайомились і довго-довго говорили. Про все. Степана Сапеляка цікавило все, що стосувалося лікування Ярослава, його творчості, планів, зокрема видання збірки «Доля судила жити з піснею…»

Пан Степан умів жартувати, але ставав дуже серйозним, коли говорили про політику. Розповідав про концтабір, заслання, Євгена Сверстюка, Левка Лук’яненка…

Також розказував про свою матусю, про те, як вона просила його: «…Синочку, не пиши на конверті слово «Україна» і не пиши «Слава Ісусу Христу», бо листи мені не принесуть…»

Заходили лікарі, медсестри. Нам ніхто не заважав, адже нас поважали, бо Ярослав у лікарні написав пісню «Люди в білих халатах» на слова Ірини Чуйко і подарував інституту. Пан Степан бачив це ставлення та був задоволений і радий за Ярослава.

Прощаючись, Степан Євстахович подарував Ярославу дві свої книжки: збірку поезій «Страсті по любові» (2000 р.) та невольничу мемуаристику «Хроніки дисидентські від головосіку» (2003 р.) і вклав такий підпис: «Славному п. Ярославу воістину на здоров’я, Твій автор Степан Сапеляк. 2003 рік».

Серед інших гостей був і його товариш по перу Володимир Брюгген, який подарував свою книгу «Блокноти» з таким автографом «Вельмишановному панові Ярославу Злонкевичу з величезною і щирою повагою до його виняткової мужності, творчої працездатності й самовідданої Любові до прекрасного світу музики і слова… З найкращими побажаннями Володимир Брюгген. 22 травня 2004 р.»

Публікуючи цього листа Юлії Щербакової, хочу, щоб з ним ознайомились якнайбільше читачів, а насамперед мама незабутнього Степана Сапеляка — шановна Ганна Костівна, якій уже 87-й рік. їй про висвітлені епізоди досі невідомо. А вони ще раз підтверджують, що таким сином можна тільки гордитися! Про це, до речі, написали Ганні Костівні в її родинне село Росохач на Чортківщині й працівники обласної наукової бібліотеки, детально розповівши про вечір пам’яті й надіславши світлини з цього дійства. Дякуючи їм, бабуся, яка втратила чоловіка, а відтак і двоє синів, але стійко витримує всі удари долі, розчулилася до сліз та ще раз згадала, як добиралася до Степана в його сибірське заслання.

Recent Posts

Розпочніть писати і натисніть enter для пошуку